Розділ 3

Місячне світло сріблило спокійну воду річки, наче й не було хвилину тому ніякого моторошного чорного виру. Ми стояли на березі — чотири відьми, чотири першостихії, які щойно створили справжнє диво.

Майя бережно притискала до себе Перлинку. Маленька кішка-сфінкс уже повністю заспокоїлася й лише з цікавістю мружила свої великі очі, розглядаючи мого величного вовка Фенріра та лисичку Мілу.

— Я досі не можу повірити, — тихо порушила тишу Майя, поправляючи вологе волосся. — Я думала, що я одна така в Реваківці. Моя магія Води проявлялася лише в дрібницях — ну, там, воду в склянці закрутити чи підняти хвилю на ставку. Але сьогодні ці тіні... Вони наче зговорилися й чекали на мене.

— Вони чекають на кожного, в кому прокидається сила, — серйозно відповіла Ліля. Її сова Глаша безшумно злетіла з плеча й сіла на товсту гілку старої верби, продовжуючи пильнувати околиці. — Мене вони теж ледь не затиснули в кутку біля паркану, якби не Аня з Надею.

— Значить, нам точно треба триматися разом! — рішуче вигукнула Надя, і навколо її кросівок здійнявся маленький повітряний вихор, який одразу ж підсушив вологу траву під нашими нігами. — Ми тепер не просто випадкові перехожі. Ми — команда!

Я подивилася на свої долоні, де ще досі відчувалося приємне, пульсуюче тепло моєї рідної стихії Вогню. Потім перевела погляд на дівчат. Наші магічні знаки на зап'ястях уже згасли, але зв'язок між нами став міцним, як ніколи.

— Нам потрібне безпечне місце для нарад, — сказала я, погладжуючи Фенріра по густій шерсті між вухами. Вовк тихо загарчав у відповідь, даючи зрозуміти, що повністю згоден. — Тіні стають сильнішими, і якщо вони атакували Лілю й Майю в один і той самий вечір, це означає лише одне: у Реваківці з'явилося щось, що ними керує. І воно знає, що ми тут.

— Можна збиратися біля старого млина на околиці, — запропонувала Ліля. — Там нікого не буває, а моя магія Землі допоможе заплести вхід густими колючими лозами, щоб ніхто зі звичайних людей нас не потурбував.

Ми рушили вздовж берега, обговорюючи план дій. Проте спокійно дійти до млина нам не судилося.

Раптом Фенрір різко зупинився й низько припав до землі, вискаливши ікла. Його сині руни запульсували тривожним, яскраво-червоним відтінком — знак вищої небезпеки. Лисичка Міла вигнула спину й засичала, а Перлинка миттєво сховалася в куртку Майї, залишивши ззовні лише великі перелякані вуха.

Прямо на стежці попереду нас лежав дивний, свіжий слід. Це не були відбитки лап чи взуття. Земля в тому місці була повністю випалена й покрита чорним, липким слизом, від якого піднімався легкий сизий дим. Цей слід вів прямо вглиб темного лісу, що оточував село.

— Що це за гидота? — з огидою запитала Надя, прикриваючи ніс рукою від неприємного запаху гару.

Ліля присіла навпочіпки, не торкаючись слизу, і заплющила очі, притиснувши долоню до чистої ділянки землі поруч. Через кілька секунд вона різко відсмикнула руку, а її обличчя зблідло.

— Дівчата... Це не просто монстр. Земля плаче в тому напрямку. Той, хто залишив цей слід, тримає в страху весь ліс. І воно... воно рухається в бік села.

Я відчула, як мій Вогонь всередині спалахнув із новою силою, готовий до бою. Нудьгу з Реваківки випалило остаточно.

— Ну що ж, Командо Чотирьох Стихій, — я подивилася на Надю, Лілю та Майю. — Схоже, наш перший справжній квест сам нас знайшов. Хто готовий дізнатися, що ховається в цьому лісі?

Дівчата перезирнулися, і в очах кожної з них спалахнув рішучий вогник їхніх стихій. Ми були готові.

— Я не відпущу тебе саму, Аню, — твердо сказала Надя, стаючи поруч зі мною. — Повітря завжди роздмухує твій вогонь, пам'ятаєш? Ми сильніші, коли разом.

Лисичка Міла войовниче крутнула хвостом, ніби підтверджуючи слова своєї відьми. Фенрір зробив крок уперед, обнюхуючи край чорного слизу. Його могутнє тіло напружилося, а сині руни на шерсті знову спалахнули глибоким, застережливим світлом. Навіть без слів, завдяки нашому магічному зв'язку в думках, я чітко почула його глухий рик: «Будь обережна, Провіднице. Темрява попереду дуже давня».

— Глаша летить попереду, вона вкаже шлях, де коріння лісу ще живе й може нам допомогти, — рішуче промовила Ліля, даючи знак своїй сові. Птах безшумно злетів у темне небо й зник за першими кронами дерев.

Майя міцніше обійняла Перлинку, яка все ще насторожено мружилася на чорний слід.

— Моя вода зможе загасити цей кислотний слиз, якщо воно спробує заблокувати нам дорогу назад. Ходімо.

Ми рушили вглиб лісу. Чорна, липка стежка вилася між старими дубами, наче повзуча змія. Чим далі ми йшли, тим тихіше ставало навколо. Зникли навіть звичні звуки цвіркунів та шелест листя від нічного вітру. Світло місяця ледь пробивалося крізь густі гілки, тому я підняла праву руку вгору, дозволивши вогняним іскрам на кінчиках пальців світити нам, наче маленький чарівний ліхтарик.

Раптом попереду пролунав гучний тріск сухої гілки. Глаша нагорі тривожно закричала.

Слід із чорного слизу обривався на невеликій галявині, посеред якої стояло величезне, повністю засохле дерево. Його коріння було вивернуте із землі, а з дупла виривався той самий сизий, отруйний дим. Але найстрашнішим було не це. Навколо дерева, немов у ритуальному танці, повільно кружляли три величезні тіньові вовки, чиї очі палали зловісним фіолетовим вогнем. Вони були схожі на Фенріра, але в їхніх тілах не було шляхетної магії — лише чиста, руйнівна темрява.

У центрі цього кола, прямо на вивернутому корінні, лежав таємничий чорний амулет, який і виділяв цей липкий слиз.

— Це джерело! — прошепотіла Ліля, пригинаючись за густим кущем ліщини. — Воно заражає ліс і закликає цих істот прямо в Реваківку!

Один із тіньових вовків раптом різко повернув голову в наш бік. Навіть крізь гущавину він відчув тепло мого магічного Вогню. Потвора злісно загарчала, і всі три монстри одночасно приготувалися до шаленого стрибка прямо на наш сховок.