Розділ 14

Коли останній шматок маски з тріском упав на підлогу, я завмерла. Мої руки, все ще оповиті золотистим сяйвом, мимоволі опустилися. Повітря в цеху здавалося густим, наче кисіль, а тиша стала такою важкою, що чути було, як десь під дахом крапає вода.

Це був не вчитель. Не демон.

Перед нами стояв пан Петро, наш сусід, який жив у будинку через два паркани від нас. Він завжди був тихим, ледь помітним чоловіком, який постійно порався у своєму саду і вічно бурчав про те, як йому заважає гамір наших котів чи ігри з Шариком. Його очі, які раніше здавалися мені звичайними, сірими й трохи втомленими, зараз світилися дивним, неприродним спокоєм.

— Пан Петро? — вигукнула Ліля, притискаючи руки до грудей. — Але ж... ви просто сусід! Ви завжди віталися, ви пригощали нас яблуками!

Він повільно обвів поглядом наш загін. Його обличчя не виражало злості, лише глибоке, майже бездонне розчарування.

— Яблука були справжніми, дівчатка, — відповів він спокійним, рівним голосом, що зовсім не пасував до того жаху, який він щойно випромінював. — А от життя... життя — це лише декорації. Ви так пишаєтеся своєю «магією», своєю «Командою Чотирьох Стихій», але ви лише діти, які граються з крихтами великої сили, залишеної вашим батьком.

— То це ви? — я зробила крок вперед, і Фенрір глухо загарчав, виставивши ікла. — Це ви підіслали ті тіні? Ви хотіли забрати те, що належало моєму татові?

Пан Петро подивився на мене, і в його очах промайнуло щось схоже на біль.

— Ваш тато не розумів, який дар він мав у руках. Він був занадто... людяним. Він запечатав те, що могло б зробити цей світ ідеальним. Я просто намагався відчинити двері, які він зачинив, щоб виправити помилку всього людства.

Він підняв руку, і я побачила на його зап'ясті старовинний браслет — такий самий, який я бачила на старих фотографіях у татовій книзі. Це був ключ, про який він говорив.

— Справа не в тінях, Ганно, — прошепотів він. — Тіні — це лише побічний ефект того, що двері не хочуть відчинятися повністю. Якщо ви хочете справжньої магії — приєднуйтесь. Якщо ні... ви просто станете перешкодою, яку мені доведеться прибрати.

Ми стояли в центрі фабрики, приголомшені. Весь цей час наш ворог був не десь далеко, він був зовсім поруч — буквально через паркан.

Пан Петро зробив крок вперед, і підлога під його ногами не просто скрипіла — вона наче стогнала від невидимого тиску. Його спокій був страшнішим за будь-який гнів чи крик.

— Ти думаєш, що знаєш про тата все? — він іронічно хмикнув, і в його очах на мить промайнуло щось старе і важке, наче він був набагато старшим за свої роки. — Сергій був великим майстром, але він був боягузом. Він боявся того, що ми могли б створити разом. Він сховав спадщину в книгах, у таких, як ти, сподіваючись, що вона зникне. Але сила не зникає, Ганно. Вона лише чекає на того, хто не побоїться взяти її в руки.

Мене охопила лють, змішана з холодним розумінням. Весь цей час він спостерігав за нами через паркан, знав, коли я збираюся в бібліотеку, знав про мої чернетки на Букнеті, знав про кожного нашого кота!

— Він не був боягузом! — я відчула, як мої долоні знову спалахнули, цього разу не золотом, а яскраво-червоним, небезпечним полум'ям. — Він захищав нас від таких, як ти! Ти не сусід, ти — паразит, який висмоктував енергію з нашого району, щоб підживити свої амбіції!

Ліля, Майя та Надя вишикувалися півколом за моєю спиною. Я відчула, як через нас проходить спільний потік: Земля Лілі, Вода Майї, Повітря Наді — вони резонували з моїм Вогнем, створюючи єдиний купол Абсолюту.

Пан Петро завмер, вивчаючи наш стрій. Він помітив, що ми більше не просто група дівчат-підлітків — ми стали єдиним цілим.

— Цікаво, — тихо сказав він, торкаючись пальцями браслета на зап'ясті. — Ви справді думаєте, що ваша дитяча дружба сильніша за ту древню енергію, яку я розбудив?

Він змахнув рукою, і з підлоги залу, мов чорні щупальця, почали вириватися потоки застиглої темряви. Вони закрутилися навколо нього, створюючи справжній чорний вихор. Фабрика здригнулася, шибки у вікнах почали луснути від високої частоти звуку, який видавав цей вихор.

— Шарику, Фенріре, захищайте дівчат! — скомандувала я, відчуваючи, як магічний браслет на руці Петра починає забирати в нас повітря.

Ми стояли перед самим епіцентром того, що пан Петро називав "ідеальним світом", і я знала: якщо ми зараз не розірвемо цей зв'язок, він затягне нас у свою темряву назавжди.