Пантелеймон

Пантелеймон зайшов у будинок, дідусь сидів у кріслі.
— Онучку, а хто то приходив? Я бачив з вікна.
— Єгор Поліщук, з організації, яка допомагає розвивати дар.
— І що, ти погодився?
— Я хвилююся, чи це не пастка.
Дідусь трохи помовчав, потім зітхнув.
— У цьому світі все може бути і допомогою, і пасткою. Питання тільки, для чого ти їм потрібен.
— От саме це мене й турбує, — сказав Пантелеймон і сів навпроти. — Він каже, що таких, як я, багато. Що вони допомагають людям, працюють разом.
— А ти що відчув, коли з ним говорив? — спитав дід.
— Не знаю… Він ніби нормальний. Спокійний. Але таке відчуття, що він знає про мене більше, ніж я розповідав.
Дід кивнув. — Це мені вже не дуже подобається.

— Він знає, що я цілитель. І що дар у мене від вас.
— Про дар могли здогадатися, — сказав дід. — Але про рід… Значить, вони давно за такими, як ми, спостерігають.
Пантелеймон насупився. — Думаєте, це небезпечно?
— Я думаю, що це серйозно, — відповів дід. — А серйозні речі завжди трохи небезпечні.
Пантелеймон мовчав, дивився в підлогу.
— Діду, а як ви думаєте, мені йти туди?
Дід не відповів одразу.
— Знаєш, — сказав він нарешті, — я все життя лікував людей сам. Ніхто мене не вчив, ніхто не керував. І я завжди знав, що відповідаю тільки перед собою і перед Богом.
— А я?

— А ти живеш уже в інший час, — сказав дід. — Може, вам справді треба триматися разом. Бо якщо ви є, то, можливо, є й ті, хто використовує дар не для добра.
Пантелеймон підняв очі. — Я про це теж думав.
— Тоді ти вже наполовину вирішив, — сказав дід.
— Чому?
— Бо ти думаєш не про те, що тобі страшно, а про те, що ти можеш бути потрібен.
Пантелеймон тихо усміхнувся. — Ви завжди так говорите, що після розмови стає ще більше думок.
Дід засміявся. — Це тому, що я не люблю вирішувати за інших. Особливо за тебе.
— Але як зрозуміти, що це не пастка?
Дід трохи подумав і сказав:
— Дуже просто. Пастка — це коли в тебе забирають свободу.
А допомога — це коли тобі дають вибір.
Пантелеймон мовчав.
— Він дає тобі вибір? — спитав дід.
— Так. Сказав, що рішення тільки за мною.
— Тоді це поки що не схоже на пастку, — сказав дід. — Але це не означає, що треба не думати.
Пантелеймон підвівся, підійшов до вікна.
— Я боюся, що після цього життя зміниться.
— Воно вже змінилося, — тихо сказав дід. — У той день, коли ти вперше забрав у людини біль.
Пантелеймон нічого не відповів.

— Ти ж розумієш, — додав дід, — що люди з таким даром довго звичайним життям не живуть.
— Розумію…
— Тоді не бійся змін. Бійся неправильних людей поруч.
Пантелеймон обернувся. — Ви б на моєму місці пішли?
Дід усміхнувся. — Я б пішов подивитися. Але не пішов би одразу довіряти.
— Це як?
— Дуже просто, — сказав дід. — Спочатку слухай. Потім дивись. І тільки потім вирішуй.
Пантелеймон кивнув. — Добре. Так і зроблю.
— От і правильно, — сказав дід. — Бо від дару ти все одно нікуди не подінешся. А от від людей — іноді треба вміти піти.