Пантелеймон

Пантелеймон перебирав трави в саду, тихо шелестячи пальцями по листю. У двадцять чотири роки він вже врятував чимало життів, і цей день не обіцяв бути винятком. Та раптово поруч з’явилася мама. Смуглява, з довгим волоссям, де-не-де сивим, вона спостерігала за сином із турботою.
— Синку, — обережно сказала Іванна, — до тебе приходив чоловік. Хоче поговорити, але не пояснив, про що. Каже, його звуть Єгор.
— Мамо, розклади, будь ласка, трави. Ти ж знаєш, як.
— Добре, синку.
Пантелеймон вийшов у двір. Там стояв незнайомець років сорока: середнього зросту, середньої статури, шатен з синіми очима, у чорному смокінгу. Чоловік відразу привернув увагу, але ще більше — його холодний погляд, який постійно ковзав до наручного годинника.
— Доброго дня, Пантелеймоне Звіробійський, — промовив чоловік. — Я Єгор Поліщук, наставник організації «Лементіона». Ми допомагаємо людям удосконалювати дар. Пропоную вам приєднатися.
Пантелеймон відчув внутрішній спротив.
— Але я нічого про вас не знаю, — сказав він спокійно, хоча серце билося швидше. — Тому не можу прийняти пропозицію.
Єгор простягнув візитку: на ній було посилання на сайт і код, без якого доступ був неможливий.
Після цих слів чоловік швидко зник, залишивши по собі легкий запах одеколону і відчуття невловимої загрози. Пантелеймон повернувся до саду. Іванна вже розклала трави. Хлопець сів поруч і довго дивився на них. Відвідати сайт він поки не наважувався. Можливо, це пастка. А можливо — шанс, що змінить усе.