6. Мій, все ще мій
Прокидаюся о шостій ранку. Сьогодні робота у другу зміну. Можна виспатися, проте сон не йде. Перевіряю смартфон. Насправді, вже вдесяте дивлюся на нього. Думаю, він у мене розряджається через ті вмикання-вимикання. Дуже часто я те роблю. Повідомлень немає. Звідки їм взятися? Алексу так і не наважилася відповісти. Клео й досі у гніві на мене. Батьки й сестра повідомлень не пишуть. Особливо у таку рань.
Скочую з ліжка одну ногу, за нею іншу і, нарешті, змушую своє тіло прийняти вертикальне положення. По одній справі за день — вирішую я. Сьогодні розібратися із Клео потрібно. У неї зараз відпустка, тому на роботі я її ще неділю не застану. Значить, потрібно зробити хід конем.
Заварюю каву. Перший ковток пробуджує у мені впевненість, другий — сміливість, а третій — стратегічне мислення, яким я не дуже нагороджена природою була з малечку. Зате із творчим проблем немає. Вже що-що, а фантазувати я вмію.
Із гарячою чашкою у руці виглядаю у вікно. Сьогодні хмарно. Можливо, буде дощ. Можна перевірити за синоптиком, але я люблю сюрпризи. І люблю дощ. Буду йти собі, думаючи, як завжди про Алекса та наше майбутнє, якого у нас ніколи не буде. Буду мріяти про те, як він йде поруч і наші мізинчики торкаються один одного і він ніжно бере мене за руку. Раптом почнеться дощ і вирве мене з моєї голови. Краплі будуть стікати з мого волосся, наче сльози. Захочу — поплачу. У такому стані ніхто й не зрозуміє! Головне посміхатися у той час, коли плачеш і йде дощ. Ось і весь секрет психічної розрядки.
Відставляю наполовину знищену каву. Відчиняю свою напівзруйновану шафу. Переглядаю свій наполовину...ні.. цілком дешевий гардероб. Обираю джинси розширені від коліна та короткий оверсайзний светр чорного кольору. Двадцять хвилин — і зовні я готова вийти у люди. Зсередини я готова тільки повторити шлях деяких монахів і піти у печери жити на декілька років, щоб нікого не бачити й не чути.
Дістаю свої білі кросівки на тонкій підошві. Зручно, мило, практично. Натягаю сумку на плече. Тепер точно все. Потрібно виходити. Діватися нікуди. Сьома тридцять чотири. Відчиняю двері.
На якийсь момент. Усього секунду, чи й того менше. Усього на пів удару свого серця я хотіла знову побачити його навпроти моїх дверей. Дивно це. Такий момент мені сподобався. Він єдиний за весь ранок, коли мої думки відвідав не Алекс, а інший чоловік. Це дивно. Це приємно і гірко одночасно. Змішані почуття. Проте його немає. Звісно, що немає. Хто він і хто — я. Інтонація підвищується явно не на мені.
Зачиняю двері з третьої спроби, як і кожен день. Згадую, як у нього це вийшло так просто. Мабуть, легка рука. Так моя мама говорить, коли у когось щось вдається із першої спроби, тоді як у інших те ж саме і з десятої не виходить.
Виходжу на свіже повітря. За мною зачиняються сталеві двері під’їзду. Назад дороги немає. Ні, то я звісно утрирую. Так, у мене є шість годин до другої після полудня, щоб розпочати мою робочу розвеселу зміну. Та перед тим мені доведеться знову побувати у тому пеклі. Вибору немає.
За годину я встигла дійти до моєї станції метро, проїхати шість зупинок, перейти на стоянку маршрутного таксі, діждатися мого номеру, проїхати ще чотири зупинки, вийти і пройти ще 369 кроків. І ось я стою навпроти тих височезних дверей із колонами та левами довкола. На мене дивиться буйвол, я — на нього. Підходжу до охоронця. Оглядає мене з ніг до голови і навпаки. Зупиняється на обличчі із питанням в очах. Нарешті не витримує:
«Дамочко??? Я тобі що бабця яка? Як поверхово!»
Заходжу за бугаєм до клубу багатіїв. Денне світло. При денному світлі все виглядає інакше. Пусто. Ні душі. Тільки за барною стійкою бачу чоловіка, що протирає келихи золотавого кольору м’якою тканиною. Все золоте! Ох вже ті багатії, ну чесне слово.
Прямую за великою м’язистою спиною. Повертаємо на сходи, піднімаємося на другий поверх.
Бугай відходить і переді мною з‘являється Макс. Не один. У оточенні трьох дівчат, у яких, певно, й мозок просиліконений.
#2203 в Жіночий роман
#9689 в Любовні романи
#3748 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 28.04.2021