3. Мій рятівник

3. Мій рятівник

Клео з’явилася на моєму порозі о 21:10. Ось хто вже точно ні крапельки не перфекціоніст. По тому, як вона заведена, наче на потрійних «диджитал», розумію рівень її нетерпіння.

На моїй стрункій подрузі кобінезон чорний і сяючий весь, як різдвяна ялинка. Він обліплений сріблястими пайетками. Наряд настільки непристойний, настільки відкрита сама Клео. Відкрита до експериментів, зустрічей, чоловіків. Останніх — у першу чергу. Мій мінус перший розмір бюсту поряд із її четвертим робить мене її бойфрендом, а не сексі-подружкою. Гаразд, може сукня, яку мені Клео кинула до рук, зможе мене перевтілити.

• З тобою все добре? – я й не зчулася, як подруга поклала мені на лоба свою гарячу долоню.
• Все супер! – посміхаюся так широко, як тільки мені дозволяють мої тоненькі вуста.
• Чого ти Чеширського вмикаєш? – Клео пильно вдивляється в моє обличчя. – Виглядаєш ти якось….не знаю, пригнічено.
• Не вигадуй. – Хапаю сукню і встаю, щоб замінити нею мою комфортну, три роки розношувану і таку рідну оверсайзну футболку.
• Шалені Вільгельми! – ой-ой! Так Клео казала тільки, коли буда дуже чимось вражена. Ну і чим цього разу?- ЦЕ ЩО??- вона оглядає мене з ніг до шиї.
• Де? – щиро не розумію її питання.
• Тобі цю білизну прабабка у спадок залишила? Чи, може, ти хочеш сьогодні пенсіонера закадрити? Я нічого не маю проти різниці у віці, проте, скільки б чоловікові не було років, та хоч 120, у цьому – в повітрі обводить вказівним пальцем по контуру мою білизну, - він від тебе втече. Це я тобі гарантую.
• Воно комфортне – ображено кидаю я, беручись за свою сріблясту сукню.
• Оу, ні, крихітко…

Ось на тому слові мене й вимкнуло. Клео ще щось там казала, а я опинилася у «дві години тому назад». Так тільки він мене називає – «крихітка», «моя крихітко» і іноді — «моя дівчинка». Поруч із ним у мене немає імені. Та воно мені й не потрібно. Поруч із ним я почуваю себе такою маленькою, проте такою захищеною і такою потрібною.

Та не сьогодні. І нічого такого катастрофічного не сталося. Я ж розуміла, що у нього є своє життя, а в мене є моє. І ми не зможемо кожен вечір проводити разом. І що рано чи пізно він скаже «вибач, сьогодні мені потрібно відлучитися. Мене не буде всю ніч. Зустрічаюся із друзями». Я ж розуміла.

Оце і трапилося. І я вся така розуміюча: «Звичайно, я все розумію. Ми ж не прив’язані один до одного. Добре тобі повеселитися». Якщо чесно, то це короткий переказ мого монологу. Згадувати все соромно. П‘ять хвилин. Триста секунд. Три удари серця, бо воно вмерло ще на третій секунді. Цілий день очікування заради п‘яти нікчемних хвилин. І, що найгірше, я була рада навіть тим крупицям. Я була рада, що він написав мені, попередив про своє відлучення. Не знаю, якби він просто не з‘явився, певно що вмерла б цієї ж ночі.

• …то де в тебе вони? – Клео знову з‘явилася у мене перед очима.
• Хто?
• Де інша білизна? Нормальна! Жіночна! – не дочекавшись моєї відповіді, вона попрямувала до спальні.
• Я сама! – хапаюся за шафу, бо побачить інші «бабусині» набори, не хвилини більше не роздумуючи, спалить все до самого попелу. – Обираю комплект, що я для свого колишнього купувала, але так ні разу й не наділа. Сама не знаю чого я така пуританка!
• О, ну оце вже інша справа! Ще й під колір сукні. ШИК, дівчинко!
• Не розумію тільки навіщо!
• Тобі 31, Ів! Тридцять, мать його, один! У тебе ні чоловіка, ні дітей, ні бойфренада, ні коханця. Прости за правду, але ще рік-два і можеш забирати сусідських котиків собі.
• Кого?
• Чи кого там тобі кормити треба було?
• Ааа, - дотеліпую я, пригадуючи мою маленьку брехню, - ти про тих, ага, згодна, повністю згодна.

Клео знає, коли я починаю слова не промовляти, а випльовувати із себе — брешу,  о, вже напевно. Вона так пильно на мене подивилася, очі зіщулила, проте нічого не сказала. Але я знала, мені це ще аукнеться. І дуже скоро.

На вулиці чекала чорна машинка. Колір — те єдине, у чому я розбираюся, коли мова заходить про автомобілі. Коли таксі викликаю і мені повідомлення приходить, що до вас виїхав Опель, Рено чи Субару, то для мене все те наче азбукою Морзе передано. Хвала, що поряд йде колір машинки. Біда тільки виходить, коли на вулиці декілька таксі однакого кольору бачу. Тоді вже йде гра на інтуїцію.

• Та що з тобою сьогодні, Ів? – Клео стояла навпроти мене, тримаючи відкритими дверцята авто.
• Вибач, задумалася, - засовую себе всю по частинах до салону. Я не дуже вмію сідати в авто елегантно. Ось Клео вміє. Вона так акуратненько ставить одну ніжку, потім іншу, а потім –хоп- і вже вона вся сидить у кріслі із схрещеними долонями на колінах.
• Ти сьогодні відлітаєш частіше, ніж завжди. Тобто ти постійно зникаєш десь у своїх роздумах, але сьогодні — це просто перебір. Якщо тебе щось турбує, просто скажи мені. Може твій колишній дав про себе знати? В сім’ї проблеми? Щось із мамою? В борги влізла?
• Ні, ти що, нічого такого! Я просто стомилася трішки на роботі. Сьогодні клієнти були дуже вимогливі. А у іншому все гаразд Вибач, Клеочко! – вона знає, коли я так кажу до неї, то я вже відчуваю себе винною до кінчиків волосся.

Посмішка на обличчі Клео дала зрозуміти, що все, проїхали, питання про мої «відльоти» закрито. Фух, ну то й добре.  

У салоні пахло натуральною шкірою, сидіння були дуже комфортними і було так просторо. Не потрібно думати, куди діти коліна свої гострі. Можна хоч розлягтися і на те вистачить місця. Доки я розглядала машину, у Клео в руках з’явилася пляшка шампанського. Магія просто!

• Де ти тільки взяла це?
• У цій крихітці є все, щоб задовольнити бажання інших двох крихіток! – вона дістала із потаємної шафи усередині переднього сидіння два продовгуваті високі келихи і розлила наш напій. – За нас, красуню.
• За нас! – сьогодні саме той день, коли мені це необхідно для моєї втомленої, пригніченої душі. Вона дуже боліла останнім часом. Щоб зосередитися на цьому вечорі та на моїй подрузі, доза, наповнена ароматними бульбашками — це моє спасіння та концентрація.