Глава 17

Після того, як за Максом зачинилися двері, тиша в кімнаті стала ще гучнішою. Ця тиша тиснула на вуха, підкреслюючи порожнечу, що утворилася навколо мене. Я знову відвернулася до стіни, намагаючись розібратися у своїх думках, які кружляли, мов зграя розлючених бджіл. "Просто емоції…" Його слова звучали як вирок, хоча я розуміла, що він намагався мене заспокоїти, знайти якесь раціональне пояснення моєму стану. Але чи справді це були лише емоції? Той дивний трепет, що пробіг усім тілом, коли наші обличчя були так близько, той незрозумілий вихор у грудях… Це не здавалося простою реакцією на співчуття, на дружню підтримку. Це було щось інше, щось невідоме і водночас хвилююче.

Я знову перевернулася на спину, дивлячись у безбарвну стелю. Уява вперто малювала його обличчя: чіткі лінії скул, ледь помітна зморшка між брів, коли він зосереджений, його теплі, карі очі, в яких завжди можна було знайти розуміння. Згадався обережний дотик його губ до моєї скроні. Цей жест завжди був для мене особливим, майже священним, символом нашої довголітньої дружби, нашої спільної історії, сповненої сміху, підтримки та взаємної довіри. Але вчора ввечері, у світлі приглушеної лампи, цей звичний жест здався чимось іншим, наповненим незрозумілою напругою, ледь відчутним флером чогось більшого.

Телефон на тумбочці раптом засвітився, вириваючи мене з полону спогадів. Повідомлення від Даші: "Ти як? Твоя мама все розповіла. Тримайся, сонце. Я завтра зайду, привезу твої улюблені тістечка". Її турбота була такою щирою і безкорисливою, такою знайомою і водночас такою потрібною саме зараз. Даша завжди була поруч, у будь-якій, навіть найскладнішій ситуації. Її незмінна підтримка була зараз немов рятівне коло. Я набрала коротке "Дякую, Дашунь" і відправила у відповідь, відчуваючи тепло її віртуальної присутності.

Зітхнувши, я нарешті підвелася з ліжка, ноги немов налилися свинцем, і підійшла до вікна. На вулиці вже стемніло, густі сутінки огортали місто. Ліхтарі тьмяно освітлювали затихлий двір, кидаючи довгі, химерні тіні від дерев. У сусідньому вікні самотньо горіло жовте світло, чиїсь приглушені голоси доносилися здалеку, нагадуючи про те, що життя тривало своєю чергою, незважаючи на мою внутрішню драму, на той хаос, що вирував у моїй душі.

Я мимоволі подивилася на своє відображення у холодному віконному склі. Розпатлане волосся, тьмяний, втомлений погляд, бліде обличчя. "Треба щось змінювати", — раптово промайнула думка, тверда і невідступна. Не чекати, поки цей біль, мов непроханий гість, сам покине моє серце, а почати діяти, зробити хоча б маленький крок назустріч новому. Мама мала рацію у своїх обережних словах: я – це не лише танці, не лише втрачена мрія. У мені є щось ще, якась прихована глибина, нерозкритий потенціал. Але що саме? Яка я поза сценою, поза звичними рухами та ритмами?

Цілу ніч я прокидалася і знову засинала, борючись із липкими хвилями сумних думок, які намагалися затягнути мене у вир розпачу. Але під ранок, коли перші слабкі промені сонця зазирнули у вікно, з’явилося якесь дивне, несподіване відчуття рішучості, крихітний паросток надії у замерзлій землі моєї душі. Я остаточно встала з ліжка з твердим наміром не дозволити цьому горю поглинути мене цілком, не стати його безпорадною жертвою.

Першим ділом я взяла телефон і написала Даші, запропонувавши зустрітися сьогодні ж, не чекаючи завтра. Потім, з якимось незрозумілим внутрішнім поштовхом, зайшла на кухню і вперше за кілька довгих, безрадісних днів нормально поснідала. Мама, яка поралася біля плити, здивовано підняла брови, помітивши мій апетит, але нічого не сказала, лише обережно, з ніжною надією в очах, усміхнулася.

Після сніданку я пішла до своєї кімнати і рішуче відчинила двері шафи. Мої улюблені танцювальні костюми висіли там, щільно притулившись один до одного, мовчазні свідки мого минулого, моєї пристрасті. Я провела тремтячою рукою по блискучій тканині одного з них, яскраво-синього, розшитого срібними паєтками, відчуваючи легкий, але вже не такий гострий, укол болю. Цього разу біль не був таким нищівним, таким всеосяжним, як раніше. Здавалося, він трохи відступив, звільняючи місце для чогось нового.

Потім мій погляд випадково впав на запилену картонну коробку, що стояла у дальньому кутку полиці. Коробка з моїми старими малюнками. Я обережно дістала її і сіла прямо на підлогу, розкладаючи перед собою дитячі каракулі, перші невпевнені спроби портретів рідних, незграбні пейзажі, намальовані аквареллю. Деякі з них здавалися смішними і наївними, інші – досить непоганими для дитини, щирими у своїй безпосередності. Я згадала, як любила малювати колись, у дитинстві, як цей процес повністю захоплював мене, дарував відчуття польоту і свободи. Чому я закинула це? Коли саме танець повністю витіснив з мого життя все інше?

Можливо, мама мала рацію у своїх тихих, обережних словах. Можливо, в мені справді є щось більше, ніж лише танці, ніж лише сцена і аплодисменти. Можливо, зараз, у цей непростий період мого життя, настав саме той час, щоб знову відкрити для себе цю іншу, давно забуту частину себе.

Коли прийшла Даша, я вже сиділа за столом, уважно розглядаючи свої старі малюнки, намагаючись розгледіти у цих дитячих творах зерно чогось нового.

— Привіт, — сказала вона обережно, з тривогою дивлячись на мене. — Як ти сьогодні? Виглядаєш трохи краще.

— Привіт, Дашунь, — відповіла я, вперше за довгий час відчуваючи справжню, щиру усмішку, яка не була натягнутою маскою. — Так, знаєш, я вирішила, що не збираюся більше лежати і страждати. З мене досить.

Даша полегшено зітхнула і підійшла до столу, щоб розглянути мої малюнки.

— Ого, а ти добре малювала! Я навіть не знала. Чому ти це закинула? У тебе справжній талант! Подивися на цей пейзаж, які кольори! А цей портрет мами, стільки тепла в очах… Слухай, а ти ж колись ходила в художню студію, правда? Ще в молодших класах?

— Так, було таке, — з усмішкою згадала я. — Але потім з’явилися танці, і на все інше просто не вистачало часу. Та й тренерка казала, що потрібно повністю зосередитися на хореографії, якщо я хочу чогось досягти.