Глава 16

Я лежала на ліжку, повернувшись обличчям до стіни. Погляд блукав уздовж сірих тіней, які малювало слабке світло лампи на поверхні шпалер. Усе навколо здавалося віддаленим і байдужим. Ніби світ продовжував жити своїм життям, а я залишалася осторонь, застигнувши в одному моменті, який ніяк не міг минути.

Після розмови з тренеркою мене не полишало відчуття, що я втратила щось більше, ніж просто можливість танцювати. Я втратила себе. Танці були тим, що визначало мене, що давало мені сенс. А тепер цього більше не буде.

Гірка думка роздирала серце, як тисячі гострих уламків. Мені хотілося кричати, але голос застрягав у горлі, як і сльози, які давно пересохли. Я знала, що мама хвилюється за мене. Вона вже кілька разів заходила до кімнати, пропонуючи чай чи щось поїсти. Але я не мала сили навіть відповісти.

— Лізо, ти спиш? — пролунав її голос знову.

Я не відповіла. Просто лежала, удаючи, що не чую. За мить вона обережно відчинила двері й увійшла. Її кроки були такими тихими, що я майже не відчувала її присутності, але знала, що вона тут.

— Доню, треба щось поїсти, — м’яко сказала мама, сідаючи поруч на край ліжка. Її тепла рука торкнулася мого плеча.

— Я не хочу, — відповіла я тихо, не повертаючи голову.

— Ти так нічого не їла цілий день. Тобі потрібні сили, — продовжувала вона, але в її голосі було більше ніж турбота. Там була тривога, яка глибоко торкнулася мене, хоч я і намагалася не реагувати.

— Мамо, я не голодна, — повторила я трохи різкіше, ніж хотіла.

Мама зітхнула, але не пішла. Вона сиділа поруч, мовчки, і це мовчання було важчим за будь-які слова.

— Лізо, я знаю, як це для тебе важливо, — нарешті сказала вона. — Але ти сильна. І знайдеш спосіб, щоб пережити це.

Я хотіла відповісти, сказати щось, але замість цього відчула, як очі знову наповнюються сльозами. Вони з’явилися так раптово, що я навіть не встигла їх стримати.

— Мамо, я не знаю, як далі, — прошепотіла я, притискаючи долоні до обличчя. — Це ж усе, що я вміла, все, що я любила…

Вона не сказала нічого. Просто нахилилася й обійняла мене, міцно, але так обережно, ніби боялася ще більше зламати мене.

— Доню, я знаю, це боляче, — її голос був тихий і теплий. — Але ти — не лише танці. У тобі є набагато більше.

Ці слова лише додали гіркоти. Я думала про всі ті роки, про виснажливі тренування, про мрії, які тепер розсипалися, як пісок між пальцями.

— Я не знаю, хто я без танців, — прошепотіла я крізь сльози.

— Ти — моя Ліза, найсвітліша й найсильніша дівчина, яку я знаю, — відповіла мама, обережно гладячи мене по волоссю. — І ти знайдеш себе. Тільки дай собі час.

Її слова звучали щиро, але я не могла їх прийняти.

Того вечора я залишилася в своїй кімнаті, відчуваючи себе віддаленою від усього світу. Здавалося, що навіть цей маленький простір був занадто великим для мене.

Згодом я отримала повідомлення від Даші:
"Привіт, як ти? Я чула, що ти захворіла. Одужуй швидше!"

Я глянула на екран телефона, але не відповіла. Слова здавалися порожніми, навіть якщо я знала, що вона щиро турбується. Поки що я їй нічого не розповідала, просто не встигла і не мала на це сил, хоч і знала, що вона дасть пораду і буде мене втішати.

Двері до моєї кімнати відчинилися, і там стояв Макс. У його руках був пакет із чимось яскравим — мандарини чи апельсини, я не роздивилася.

— Привіт, — сказав він тихо, але впевнено, роблячи крок у кімнату.

— Максе? Що ти тут робиш? — здивовано запитала я, сівши на ліжку.

— Мама сказала, що ти вже другий день не виходиш із кімнати. Подумав, що тобі потрібен друг, — відповів він, сідаючи поруч.

— Я не хворію, — ледь чутно додала я, опускаючи очі.

— Я знаю. Але тобі зараз гірше, ніж від будь-якої застуди, — відповів він. У його голосі не було жалості, лише тепло й турбота.

Я мовчала. Макс завжди мав здатність бачити мене наскрізь, навіть коли я намагалася сховатися.

— Знаєш, Лі, — почав він, обережно торкаючись моєї руки. — Просто щоб ти знала, ти не сама і завжди можеш розраховувати на мене.

Його слова розтопили той лід, який скував моє серце за останні дні. Я подивилася на нього, і в очах знову з’явилися сльози.

— Максе… — прошепотіла я.

Він не сказав нічого. Лише обережно притягнув мене до себе, обійнявши так, ніби хотів захистити мене від усього світу. Його обійми були теплими й міцними, такими знайомими. Це було саме те, що мені зараз потрібно.

— Ти завжди тут, — сказала я, ховаючи обличчя у його плечі.

— І завжди буду, — тихо відповів він. Його голос звучав так упевнено, що я навіть на мить повірила, що все буде добре.

Ми сиділи так деякий час, а потім Макс м’яко поклав мене на подушку й ліг поруч. Його рука залишилася обіймати мене, а я відчула, як його губи торкнулися моєї скроні. Це був той самий поцілунок, який завжди заспокоював мене, ще з дитинства.

— Ліза, ти сильніша, ніж думаєш, — сказав він, дивлячись мені в очі. — Але навіть найсильніші люди часом потребують підтримки. І я тут, щоб бути цією підтримкою.

Я не знала, що відповісти. Просто дивилася на нього, вдячна за те, що він є.

— Дякую, що ти прийшов, — тихо сказала я.

— Я б ніколи не залишив тебе саму, — відповів Макс, посміхаючись. Його усмішка була такою щирою, що вперше за довгий час я відчула, як у душі з’являється теплий промінь надії.

Ми сиділи поруч, розмовляючи про все й ні про що. Макс намагався розвеселити мене, розповідаючи якісь смішні історії, а я сміялася крізь сльози. І, хоча біль не зник, поруч із ним він ставав трішки легшим.

Я дивилася на нього, коли наші погляди перетнулися, і в тій тиші, що настала, я відчула, як наше дихання стало глибшим, а серце почало битися швидше. Він був так близько, що я могла відчути теплоту його тіла, і раптом усі думки злилися в одну — нам було добре разом, навіть коли мовчали. Я трохи нахилилася до нього, відчуваючи, як мої губи тремтять від спокуси. І тоді він теж обережно наблизився.