Глава 15

Після школи я одразу попрямувала на свої заняття. Не поспішала, йшла повільно, відчуваючи важкість у кожному кроці. Мої думки були зосереджені на одному: сьогоднішня розмова з тренеркою, яка вже кілька днів не виходила з голови, мала бути вирішальною, бо ще минулого тижня вона мені сказала: “Ми маємо обговорити твої заняття. Вони надто ризикові”. Я сподівалася, що все вийде, що мені дозволять танцювати ще хоча б якийсь час. Але відчуття, що все йде до кінця, не полишало. Мабуть, я сама вже знала, що це буде останнє тренування, але намагалася не приймати цього до кінця.

Я зайшла в роздягальню танцювальної студії, скинула з себе пальто, залишивши його висіти на гачку, і роздивлялася своє відображення в дзеркалі. Обличчя було втомленим, відчувався навіть якийсь внутрішній спустошення. В очах — майже невидимий, але гіркий сум, якому я не могла дати визначення. Я знала, що вже не зможу танцювати, як раніше, і що моя кар'єра закінчиться не так, як мріяла.

Кілька хвилин я стояла перед дзеркалом, ніби намагаючись побачити себе з іншого боку. В моєму серці все розривалося, і хоча я не хотіла показувати це, кожен рух, кожен погляд у дзеркало нагадував мені, що все, чому я присвятила останні роки, зараз виявилось безповоротно втрачено.

— Ліза, — прозвучав голос тренерки, позаду мене. Ми зустрілися поглядами у дзеркалі, — Ти талановита, але травма залишила слід. І я не можу дозволити тобі ризикувати ще раз.

Я згадала, як намагалася переконати її: — Я можу довести, що готова! Я підготую сольний номер, доведу, що здатна.

Але погляд тренерки був твердим, майже відчуженим. В її голосі не було сумнівів.
— Це не питання бажання, Лізо. Це питання твоєї безпеки. Танці не варті ризику, який може нашкодити тобі. Ти досі боїшся повторювати руху і вони замкнуті. Вибач. 

Усі слова застрягли в свідомості, залишаючи після себе тільки гіркоту. Я відчула, як важкий вантаж цього рішення накриває її ще сильніше.

Одягнувши пальто, я вийшла з роздягальні й попрямувала до дверей студії. Краплі дощу за вікном дзвеніли об асфальт, створюючи драматичний настрій природи. Вітрини магазинів, напівпорожні вулиці й порожнеча в серці — все це здавалося таким незначним у порівнянні з тим, що я втрачала.

Я повільно йшла вулицею, намагаючись заспокоїти себе, але кожен крок віддавався в тілі відчуттям невизначеності та безсилля. І хоч дощ мив асфальт, очі не могли стримати сліз. Вони були такими маленькими, але важкими, як усе, що вона відчувала в цей момент.

І ось, коли я вже підійшла до краю тротуару, вона побачила чорну машину, яка зупинилася прямо біля бордюру. Водійські двері миттєво відчинилися, і хтось почав наближатися до мене. Вже ближче я зрозуміла, що то Макс із парасолькою.

— Лізо! Що ти тут робиш одна? Ти ж промокнеш! — сказав він, прикриваючи мене парасолькою, щоб захистити від дощу. 

Я не могла відповісти. Просто мовчки дивилася на нього, намагаючись стримати сльози.

— Ти в порядку? — запитав він, тримаючи мене за плече, уважно розглядаючи обличчя, ніби намагаючись побачити правду, яку я сама не могла визнати.

Я стиснула губи, намагаючись не дати сльозам вийти назовні, але все ж тихо сказала:

— Це було моє останнє тренування. Тренерка сказала, що я більше не можу танцювати.

Макс зупинився, його погляд став серйозним, а обличчя помітно змінилося. Він не мав слів, це було видно по його розгубленому обличчі. 

— Ходімо до машини, — сказав він тихо, але твердо, проводячи мене під парасолею до автомобіля.

Як тільки ми сіли в салон, я відчула, як від холоду і емоцій мої руки тремтять. Макс швидко подивився на мене і потягнув руку на заднє сидіння, дістаючи плед, щоб я мала змогу зігрітися. 

— Що саме вона сказала? — запитав він, не відводячи погляду з дороги, коли вони рушили.

— Що я більше не можу ризикувати, — відповіла Ліза, вдивляючись у краплі дощу на вікні. — Що танці не варті мого здоров'я.

Макс зітхнув і кілька секунд мовчав, ніби обдумуючи, що сказати.

— А ти що думаєш?

— Я не знаю, — тихо зізналася вона. — Я знаю, що вона права. Але водночас... це частина мене.

— І це завжди буде твоєю частиною, Лізо, — сказав він серйозно. — Навіть якщо ти зараз не танцюєш.

— А якщо це кінець? — її голос зламався, і вона закусила губу, щоб не заплакати знову.

Макс зупинив машину біля маленької кав’ярні, повернувся до неї і міцно стиснув її руку.

— Це не кінець, Ліза. Це просто пауза. І якщо ти дійсно цього хочеш, ти знайдеш спосіб. Я допоможу.

Її очі наповнилися сльозами, але цього разу — відчуттям підтримки, якої їй так не вистачало зараз.

— Чому ти завжди тут, коли мені найважче? — прошепотіла вона.

— Бо ти для мене важлива, — відповів він просто.

Хлопець зупинився біля якогось маленького приміщення, як виявилося, то була кав’ярня, з якої Макс повернувся до машини з запашними круасанами і гарячою кавою, яка зігрівала. 

Ми їли в тиші, але вона не була напруженою. Макс сидів поруч, не намагаючись заповнити мовчання словами, що, можливо, не могли б допомогти. Я поглядала на нього, розуміючи, що він дає мені простір для того, щоб я відчула всі свої емоції, без спроби їх змінити чи приховати. І це було найкраще, що він міг зробити.

— Дякую, що забрав мене, — нарешті, після кількох хвилин мовчання, промовила я, піднімаючи очі на Макса. В її голосі звучала вдячність, але і відчуття розгубленості.

— Я завжди буду поруч, — відповів він спокійно. 

***

Автомобіль зупинився перед моїм будинком. Макс вимкнув двигун, але не поспішав виходити. За вікном все ще моросив дощ, але тепер він здавався тихішим, майже заспокійливим. У салоні було тепло, але між нами висіла тиша, яку я не знала, як порушити. Щось велике і важливе розривало мене зсередини, але я не могла сказати, що саме.

Макс першим повернувся до мене. Його обличчя було сповнене турботи, але очі світилися впевненістю, що мене трохи дивувало. Я відчувала, як він розуміє, що я зараз відчуваю, хоча слова здаються такими незначними перед моїм болем.