Глава 14

Кожен день навчання в школі став справжнім випробуванням, хоч вже і жовтень, але я вже хочу зимових канікул! Здається, я вже давно звикла до того, що потрібно бути на висоті: здавати контрольні, брати участь у різних заходах, відповідати на питання вчителів, але цього року я відчувала себе, ніби хтось мене підмінив. Режим став рутиною. Вранці — уроки, після обіду — підготовка до домашніх завдань, а ввечері — сон, що приходить не від розслаблення, а від виснаження. Тепер же до всього цього списку додалися щоденні тренування, які дуже багато забирають часу та сил!

У класі я почала помічати, що більше не звертаю уваги на дрібниці, які раніше викликали емоції. Якщо раніше я переживала через оцінки чи коментарі вчителів, то тепер це все зливалося в загальний фон, як шум, який вже не сприймається. Здавалося, що я просто сходжу з розуму. 

Але думки про Макса не покидали мене. Вони були всюди — вони слідували за мною навіть у моменти, коли я намагалася концентруватися на чомусь іншому. Він був як тінь, яка мимоволі з’являлася в моїй свідомості, і не важливо, скільки я намагалася відволіктися.

Мене постійно тягнуло до роздумів: чому я так реагую? Чому одне його повідомлення змушує моє серце тремтіти, а розмова про Алісу взагалі виводить з себе? Це звичайні ревнощі, які виникли через те, що я не є центром уваги свого друга? Ох, кого я обманюю? Дашка права я закохана в свого друга і ця думка прийшла мені на уроці фізики. 

Ці думки переслідували мене навіть під час інших уроків. Я намагалася зосередитись на завданнях, але навіть сама форма моїх відповідей на питання давала знати, що зараз взагалі не на нашій планеті. Я навіть почала забувати, коли і де проходять наступні уроки.

Звичайно, я намагалася розслабитись під час перерв, але навіть на таких коротких відпочинках думки повертались. А коли Соня запитала про Макса, я просто не могла їй нічого сказати. Вона помітила, що я не така, як завжди — я була замкнена в собі, наче мій внутрішній світ почав потроху руйнуватись.

«Що зі мною? Чому я не можу просто забути і рухатися далі?» — запитувала я себе, намагаючись знайти відповіді, але все більше відчувала, як сама собі стаю чужою.

Єиним моїм спасінням могла стати зустріч з Дашею. Саме вона могла підтримати і дати пораду. Тому я їй одразу написала повідомлення: 

“Привіт. Не хочеш сьогодні зустрітися?” Ти мені потрібна!”

На що відповідь прийшла одразу ж: 

“Привітик! Звісно хочу! Пиши адресу і на котру!! До зустрічі)” 

Я швидко відправила їй адрес пекарні, яка знаходилась неподалік школи, саме туди одразу після уроків я і попрямую. Залишилась ще англійська і зарубіжна література, тому думаю ці півтори годинки прийдуть дуже швидко. 
 
Після уроків я відчула, як важкість цього дня поступово починає спадати, хоча думки все ще були розмиті, і нічого не хотілося. У голові крутилась ідея: що скаже Даша, чи зрозуміє вона мене? Звичайно, вона завжди знала, як підтримати, але цього разу я боялась почути щось, що виведе мене з рівноваги.

Як тільки я вийшла зі школи, холодний жовтневий вітер нагадував про осінь. Листя жовтогарячого кольору шурхотіло під ногами, і хоч його краса була незаперечною, мене це чомусь дратувало. "Що зі мною?" — подумала я ще раз, підтискаючи шарф ближче до шиї. Я йшла до пекарні, втомлено розглядаючи вітрини магазинів, з яких вже виднілися перші ознаки підготовки до зими: пухнасті шапки, рукавички, а місцями й різдвяні прикраси.

Пекарня, яку я вибрала для зустрічі, була затишною і невеликою. Дерев'яні меблі, лампи з теплим жовтим світлом і аромат свіжої випічки створювали враження, ніби тут можна забути про всі турботи. У кутку стояв невеликий камін, а поруч лежали книги, які можна було взяти почитати. Людей було небагато — переважно старші пари, що неквапливо пили каву, і кілька студентів із ноутбуками. Я знайшла столик біля вікна і сіла, терпляче чекаючи Дашу.

Через п’ять хвилин вона вже була тут — у своєму звичному пальто бежевого кольору, з великим шарфом і легким макіяжем. Її щоки трохи рожевіли від холоду, а очі світилися теплотою.

— Привіт! — сказала вона, обіймаючи мене. — Ну що, як ти?

— Та як… — я зітхнула і лише знизала плечима.

— Ну-ну, давай не мовчи, щось же сталося, якщо ти так раптово вирішила зустрітись. — Вона сіла напроти і склала руки на столі, уважно дивлячись на мене.

Я ненадовго замовкла, збираючись із думками, а потім, вдивляючись у візерунки на своїй чашці, видихнула:

— Я закохалась.

Даша підняла брови, але виглядала не здивованою.

— В Макса? — запитала вона спокійно, наче це було очевидно.

Я лише кивнула і відчула, як мої щоки заливаються рум’янцем.

— Ну-ну, розповідай усе по порядку, — усміхнулась вона, але її очі виражали більше співчуття, ніж радість.

— Загалом ти все знаєш. Але вчора ввечері ми зустрілись. Поговорили. І потім коли ми прогулювалися, ти не уявляєш, — я опускю очі на дубовий стіл і продовжую, — ми йшли за руки.

Коли я повністю все розповіла, то підняла очі нарешті на Дашу. Дівчина просто сиділа і посміхалася. 

— Але ж ви скоріше за все як друзі йшли за руку, Лізо. Я навіть не знаю що сказати.

— Я чомусь вже накрутила, можливо, я йому не байдужа. 

— Ну можливо це дійсно так! — говорить обурено подруга, — не потрібно одразу робити якісь висновки. Він тобі сьогодні не писав?

— Ні. 

— Тоді чекаємо повідомлення! Ти краще розкажи як підготовка йде до дня народження. 

— Ой, Даш, я навіть ще не знаю, як святкувати, — я опустила очі на чашку какао, що стояла переді мною. Пара ще ледь підіймалася від теплого напою. — Мені нічого в голову не приходить, і, чесно кажучи, немає настрою щось організовувати.

Даша задумливо стукнула пальцем по столу.

— Хм... Тоді я беру це питання на себе. Я придумаю щось цікаве, обіцяю! Але ж, Лізо, серйозно, у тебе день народження. Це потрібно святкувати хоча б для себе! Сімнадцять років виповнюється лише раз в житті!