Глава 13

Я стояла перед дзеркалом у студії, намагаючись зрозуміти, чому мене знову трясе від одного лише спогаду про його повідомлення. "Я з Алісою". Коротко, просто, без зайвих деталей, але цього вистачило, щоб моя уява домалювала все інше. Щоб уявити, як вони сидять поруч, сміються, як вона кладе руку на його плече.

Я не бачила їх разом. І, можливо, ніколи не побачу. Але навіть сам факт, що вони разом проводять час, зводив мене з розуму.

Це не його провина, це я... Я ревнувала. І не могла зізнатися в цьому навіть собі.

"Зосередься на танці", — шепотіла я собі, повертаючись до рухів. Але тіло вперто не слухалось. Усередині все кипіло, думки плуталися, емоції переповнювали.

Після тренування я поверталася додому втомлена, але думки про Макса не відпускали. Я вирішила написати йому.

“Привіт. Ти як?” — відправила я, хоча не була впевнена, чи хочу почути відповідь.

Його відповідь прийшла майже миттєво.

“Все нормально. Як твої тренування?”

Проста фраза, але я відчула, як серце стислося. Він поводився, як ні в чому не бувало. А мені хотілося кричати.

“Все добре”, — написала я, намагаючись приховати свої справжні почуття. Але потім, не витримавши, додала:
“Як справи з Алісою?”

Пауза. Я майже відчула, як час завмер.

“ Нормально, ми друзі. А чому ти питаєш?” — надійшла відповідь.

Друзі? Я стиснула телефон у руках, відчуваючи, як у грудях піднімається хвиля гніву. Чому це так важливо для мене? Чому я взагалі питаю?

“Просто цікаво”, — відповіла я сухо.

Його наступне повідомлення було коротким:

“Можемо зустрітися завтра, якщо хочеш.”

Я втупилася в екран, вагаючись. Хотіла? Напевно, хотіла. Але як тримати себе в руках, коли поруч із ним уся ця ревнощі просто поглинають мене?

“Гаразд. Завтра, після обіду”,— написала я, не даючи собі часу на роздуми.

Я поставила телефон на стіл і вперлася руками в обличчя. Макс ні в чому не винен. Він просто робить те, що хоче, живе своїм життям. А я... я ревную до того, що, можливо, навіть не існує.

Наступного дня ми зустрілися в парку. Макс виглядав, як завжди, спокійно й упевнено, але коли я підійшла, він уважно подивився на мене.

— Усе нормально? — запитав він.

Я кивнула.

— Нормально.

Ми почали гуляти, говорили про різні дрібниці, але я відчувала, як напруга наростає. Нарешті, коли він повернувся до мене, щоб запитати щось про танці, я не витримала.

— Максе, а ти часто з нею зустрічаєшся? — вирвалось у мене, перш ніж я встигла подумати.

Він здивовано підняв брови.

— З ким?

— З Алісою, — я змусила себе дивитися йому в очі.

Він виглядав збентеженим.

— Ну, зрідка. Вона подруга, нічого більше. А що?

Моя нервовість зрадила мене. Я швидко відвела погляд, намагаючись придумати щось переконливе.

— Просто... цікавлюсь, — пробурмотіла я, стискаючи ремінець своєї сумки.

— Лізо, — його голос змусив мене підняти очі, — що тебе турбує?

Я заперечно похитала головою.

— Ні, нічого.

Але він не зводив із мене погляду, ніби намагався розгадати щось, що було лише йому одному помітно.

— Якщо щось сталось, ти можеш сказати.

— Нічого не сталось! — трохи різкіше, ніж я хотіла, відповіла я.

Він зупинився і нахилив голову, дивлячись прямо на мене.

— Лізо, ти ревнуєш?

Моє серце завмерло. Я відчула, як обличчя почервоніло.

— Ні! З чого ти взяв?!

— Тоді чому ти так нервуєш?

Я закусила губу, намагаючись приховати свою реакцію.

— Просто забудь, що я запитувала, добре?

Макс зітхнув, але нічого більше не сказав. Ми продовжили йти мовчки, але я знала, що він не припинить думати про мої слова.

Ми продовжували йти по вулиці, кожен крок здавався важким через усі ті невисловлені слова, які нависали між нами. Я намагалася не звертати увагу на його погляд, що був таким уважним, але й напруженим одночасно. Я не знала, що відповісти. Усі мої думки були як закручені нитки, що неможливо було розплутати.

Тиша між нами довго тривала, але потім Макс несподівано простягнув руку і взяв мене за руку. Я навіть не встигла зреагувати, і тільки відчула тепло його долоні, коли вона ніжно стиснула мою руку, і я відчула, як мої пальці мимоволі стиснулися навколо його долоні. Це було так просто і природно, ніби нічого не змінилося. Я йшла поруч з ним, і його рука була такою теплою, що це трохи заспокоїло мене. Всі інші думки відразу відійшли на другий план. Я лише відчувала його присутність і те, як спокійно мені стало.

— Знаєш, Лізо, — сказав він, перевівши розмову на іншу тему, — я раніше не помічав, як багато тут змінилося. Я тут ходив лише кілька разів після повернення, але кожного разу, здається, все нове з’являється.

Я кивнула, хоча навіть не зовсім розуміла, про що він говорить. Але на цьому етапі я вже була вдячна за його бажання хоч якось розвіяти цю важку атмосферу.

— О, а ти ж завжди була фанатом перегляду фільмів, так? — він запитав раптово. — Ти не хочеш побачити новий, що виходить наступного тижня? Я чув, що там цікава інтрига і сюжет, де крута детективна історія.

Я посміхнулася, намагаючись вловити ту нотку легкості, яку він намагався внести в розмову.

— Можливо. Але ти знаєш, що я більше люблю історії з коханням, а не з такими таємницями, — сказала я, відповідаючи з посмішкою. — Хоча, може, варто і таке подивитись.

— О, це вже цікаво! — він засміявся, і я відчула, як атмосфера між нами стає трохи менш напруженою. — Я тебе зрозумів. Можливо, наступного разу виберемо щось про те, що подобається тобі.

— Хмм, ти не боїшся стати жертвою сопливих мелодрам? — я відповіла, жартуючи, хоча в середині все ще відчувала той внутрішній сум.

— Не бійся! Я на все готовий, — він усміхнувся і підняв мою руку вгору, наче демонструючи свою готовність.

Ми продовжували йти, і з кожним кроком мені ставало легше. Я не відразу помітила, як ми наблизилися до виходу з парку. Він подивився на мене і зупинився.