Глава 12

Минуло два тижні після тієї зустрічі з Максом, і я все ще відчувала гіркоту, яка не давала мені спокою. Зустріч із ним, а точніше — з Алісою, залишила по собі неприємний осад. Я намагалася переконати себе, що мені байдуже, але всередині все кипіло від образи.

В один із вечорів, коли я сиділа на дивані, переглядаючи відео тренувань, мені прийшло повідомлення від Макса. Він запитав, як я. Моя відповідь була коротка, без зайвих подробиць, проте потім я не витримала.

Я все ще не могла забути той момент у кафе з Алісою. У моїй душі був гнів, але, ймовірно, більше розчарування. Тому я вирішила написати йому:

«Давай зустрінемось?»

Минуло кілька хвилин, і його відповідь прийшла. Я знову побачила той знайомий відбиток його голосу в словах. Це була проста фраза, але вона пронизала мене холодом:

«Я з Алісою.»

І це було все. Жодного пояснення, жодної спроби пояснити свою поведінку, нічого. Я відчула, як серце стискається від болю, і знову виникло те ж питання — чому?

Я відклала телефон і вирішила більше не писати. Моє рішення було остаточним. Час було витратити на себе і на тренування, а не на те, щоб сподіватися на те, чого, ймовірно, вже не буде.

Незважаючи на це, кожен день я віддавала всю свою енергію тренуванням. Сольний танець, над яким я працювала останні кілька тижнів, став моїм єдиним фокусом. Тренер не залишала мені ні хвилини для відпочинку, адже я повинна була довести всім, що я здатна виступити на конкурсі після травми.

Мої репетиції були інтенсивними, кожен рух відчувався як випробування, але я ніби знаходила в собі ще більше сил, аби не здаватися. Кроки, повороти, підйоми — усе повинно було бути бездоганно. Моє тіло ще не звикло до такої навантаженості, і біль у м'язах став звичним супутником, але відчуття, що я займаюся чимось важливим, тримало мене на ногах.

— Лізо, ти надто зациклюєшся на кожному русі, — зауважила вона, коли я вдруге помітила неточність у своїй позі. — Важливо не просто правильно виконувати, але й відчути танець, зробити його своїм.

Я розуміла, що вона дійсно говорить правду, але це було важко. Моя емоційна напруга через Макса, його відсутність у моєму житті, безперервно витісняла інші думки. Всі мої почуття перепліталися і зливались у одному великому клубку, який я намагалася викинути через рухи, але це не завжди вдавалося.

Тому я все більше занурювалася у танець, намагаючись знайти хоча б маленьку відраду у кожному обертанні. Рука тягнеться до підлоги, голова нахиляється до плеча, потім стрімкий поворот, і знову втрачається баланс… Я сповільнювала темп, аби контролювати свої рухи, однак з кожним кроком у мене з’являлася нова мета — довести собі, що я здатна.

Але, звісно, не лише тренування займали мій час.

***

Сьогодні мені зателефонувала Даша і повідомила що вже переїхала і розбирає свої нові, модні речі. Вона запропонувала зустрітися у ресторані, який знаходився в центрі міста і був досить знаменитий своєю італійською кухнею. Ми з нею не бачилися кілька місяців, і я дуже чекала цієї зустрічі.

Даша була моєю старою подругою, з якою ми пережили багато важливих моментів у житті. Вона була високою, з темними кучерявими волоссям, яке завжди сяяло на сонці. Її карі очі часто мріяли про пригоди і завжди виражали її начитаність, а на обличчі завжди була весела посмішка. Це була дівчина, яка вміла розвеселити навіть у найскладніші моменти і так само могла підтримати. 

Ми зустрілися вже в ресторані і одразу почали розмовляти, як старі подруги, що не бачилися роками. Даша, як завжди, була відверта, без зайвих прикрас, і мені це подобалося. 

— Ніколи не подумала б, що ти відріжеш волосся до лопаток! — сказала я, сідаючи навпроти неї.

— Та це ще не все, — вона загадково усміхнулася, провівши рукою по своїх кучерях. — Я думаю, зроблю ще коротше. Хочу змін, і відчуваю, що це лише початок.

— Ну, зміни тобі до лиця. Але я сподіваюся, що на цьому твої експерименти не закінчаться.

Даша загадково усміхнулася й дістала з сумочки маленький пакуночок.

— А тепер дивись, що я тобі привезла. Я знаю, ти скептично ставишся до романів із фантастичним ухилом, але ця книга — просто вогонь. Тут такі гарячі чоловіки й любовна лінія, що просто розтоплює серце.

Я розсміялася, побачивши в її руках новеньку книгу в яскравій палітурці.

— Ти не повіриш, але я теж для тебе щось приготувала, — я витягла з рюкзака таку ж книгу, але з іншою обкладинкою.

Ми обидві почали сміятися, привертаючи увагу сусідніх столиків.

— Тепер у мене їх дві. Хоча, чесно кажучи, я все одно не зможу обрати між обкладинками, — сказала Даша, тримаючи книги в руках. — Це просто знак, що ми з тобою на одній хвилі.

Коли ми замовили страви, Даша перейшла до головного:

— Ну що, Лізо, розповідай. Як твій танець? І, головне, що там у тебе з Максом?

Я опустила очі, намагаючись зібрати думки.

— Танець... Ну, я працюю. Це важче, ніж я думала, — відповіла я, ковтаючи ковток води. — Тренер каже, що мені треба відчути танець, а я поки просто виконую рухи. Мабуть, через те, що в голові хаос.

— Зрозуміло, — сказала Даша, хитаючи головою. — А цей хаос не має імені часом?

— Якщо ти про Макса, то нічого нового, — зітхнула я.

Я коротко розповіла їй про наше останнє листування і те, як він відповів, що з Алісою. Даша слухала уважно, не перебиваючи, але її вираз обличчя явно говорив, що вона готова висловити свою думку.

— Ого, Лізо, ти справді в це віриш? Він навіть не спробував поговорити з тобою, а ти відразу вирішила, що він більше не хоче тебе бачити? — сказала вона, дивлячись на мене з подивом. — Ти ж не можеш просто уникати його, не спробувавши поговорити.

— А чому я повинна це робити? Він сам не хоче цього, — відповіла я, хоча знала, що частина мене сумує за тим, щоб просто побачити його.

— Лізко, якщо він був з Алісою, то це ж не означає, що він про тебе забув! У хлопця стосунки, можливо, склеюються.