Глава 10

Осіннє сонце пробивалося крізь напівзакриті штори, кидаючи теплі промені на стіни моєї кімнати. Листя за вікном танцювало в повітрі, перш ніж повільно осідати на землю. Здавалося, ніби осінь намагалася заспокоїти мої думки своїм затишком, але це не допомагало. Мої думки були заповнені танцем, шкільними справами та… сюрпризом Макса.

Я зітхнула, спустила ноги з ліжка і повільно потягнулася, намагаючись прогнати залишки сну. Ранок був тихим, але всередині мене вирувало відчуття очікування.

Щойно я почала збиратися до школи, телефон завібрував на тумбочці. Я кинула погляд на екран і побачила, що дзвонить Даша, моя найкраща подруга.

Я натиснула "прийняти" на телефоні й одразу почула знайомий, завжди енергійний голос Даші:

— Привіт, Лізо! Ну як ти там? Я так за тобою скучила!

Я посміхнулася, піднявши телефон ближче до вуха. Її голос завжди приносив мені тепло, навіть у найнудніші дні.

— Привіт, Дашо. У мене все нормально. Осінь повним ходом — усе красиве, але холодне. А ти як?

— Ой, та в мене теж цікавого небагато. Але я дзвоню не просто так, — голос її став трішки загадковим, а в моїй голові промайнув здогад.

— І що ж це за новини такі? — поцікавилася я, потираючи замерзлі пальці.

— Готуйся! Скоро ти мене побачиш не лише раз на місяць. Ми переїжджаємо з села в місто! Моя мама нарешті зрозуміла, що у місті також є життя та і взагалі по роботі переводять, тепер буде свої книги писати у місті. 

Я ледь не впустила телефон від несподіванки.

— Що?! Серйозно? — вигукнула я, відчуваючи, як всередині підіймається хвиля радості.

— Абсолютно серйозно! — відповіла Даша із сміхом.

Я сіла на край ліжка, все ще не вірячи в почуте.

— Це чудово! Не можу повірити! Ми тепер будемо бачитися кожного дня!

— А ще й сидіти за однією партою, — продовжила вона. — Я вже попередила твою класну, що хочу сидіти саме з тобою.

— Дашо, ти просто неймовірна, — я засміялася.

— Ну звісно. Знаєш, я вже так уявляю нас у їдальні, як обговорюємо все підряд і жаліємося на фізику. А ще хочу прийти на твої тренування. І як ти виблискуєш своїми навичками. 

— Не виблискую, — зітхнула я. — Поки що тільки вчуся знову стояти на ногах. Але тепер ти зможеш побачити все на власні очі.

— От і побачу, — сказала вона весело. — І ще, до речі, це ж чудова нагода для твоїх сольних танців. Уяви, я буду твоєю найвідданішою фанаткою!

Її підтримка змусила мене відчути хвилю впевненості. Даша завжди знала, що сказати, аби я почувалася краще.

— А я, до речі, ще не закінчила, — додала вона через кілька секунд.

— Ой, це ще не все? Що там далі?

— Ми вчора з мамою вже обирали квартиру. Уявляєш, ми будемо жити всього за кілька вулиць від твоєї. А ще, — тут її голос став серйознішим, — я подумала, що раз ми поруч, ти тепер більше не відкараскаєшся від довгих прогулянок вечорами.

Я розсміялася.

— Даша, ти мене лякаєш своєю організованістю. У тебе вже, мабуть, і список всіх місць, які ми відвідаємо?

— Майже, — відповіла вона з удаваною серйозністю. — Але ти маєш мені показати всі свої улюблені куточки. О, і не забудь про парк! Ти завжди згадувала його.

— Добре, я проведу для тебе повноцінну екскурсію, — відповіла я. — Тільки не забудь мене попередити коли приїдеш! 

 —Це щоб на очі мені не потрапити? — відмахнулася вона. — Ну все, Лізо, я тебе залишаю. Мама кличе збирати коробки. До зустрічі через два тижні!

— Чекаю не дочекаюся, — сказала я, все ще посміхаючись.

Коли розмова закінчилася, я якийсь час сиділа, тримаючи телефон у руках.

***

Вулиця була залита золотавим світлом. Листя вкривало дорогу, і я чула, як воно шурхотіло під ногами. Осінь мала якийсь особливий шарм: вона здавалася водночас меланхолійною і надихаючою. Я йшла до школи, злегка тримаючись за лямку рюкзака, вдихаючи прохолодне свіже повітря.

Біля входу в школу вже зібралося кілька груп однокласників. Хтось сміявся, хтось обговорював домашнє завдання, а хтось просто стояв осторонь. Мені подобалася ця ранкова метушня — у ній було щось живе і тепле.

На уроках усе було звично, але я не могла повністю зосередитися. Думки про танець і Макса відволікали мене. Його обіцянка сюрпризу не давала мені спокою, і я раз по раз ловила себе на тому, що поглядаю на годинник.

Після уроків я поспішила до шкільних воріт, намагаючись залишити всі справи позаду. Осінній вітер обіймав мене, нагадуючи про прохолоду, яка поступово забирала тепло літа.

Я стояла на шкільному подвір’ї, вдивляючись у дорогу, де мали з’явитися фари його машини. Макс обіцяв під’їхати після уроків, і я відчувала легке хвилювання. Він не раз хвалився, як любить водити, хоча саму машину отримав нещодавно. Я трохи нервувала, адже ми рідко кудись їздили разом.

Тільки-но я почала замислюватися, що чекати стає нудно, на дорозі з’явився знайомий чорний автомобіль. Гладенький корпус машини блищав на сонці, і, коли вона зупинилася поруч зі школою, я побачила, як водійське вікно опускається, а Макс посміхається.

— Сідай, Лі, — сказав він, нахилившись до пасажирських дверей.

— Привіт. — Я відчинила двері й швидко сіла всередину, щоб сховатися від прохолодного повітря.

Усередині машини пахло чимось приємним і свіжим — напевно, це був ароматизатор із легким запахом цитрусу, що висів на дзеркалі у формі листочка.

— Куди їдемо? — спитала я, пристібаючись ременем.

— Сюрприз, — відповів він із хитрою посмішкою.

— Максе, я тебе знаю. Якщо це щось божевільне, я стрибну з цієї машини прямо на ходу.

Він засміявся, запустив мотор, і машина плавно рушила з місця.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Обіцяю, що нічого божевільного. Але тобі доведеться трохи потерпіти.

Ми виїхали на головну дорогу. За вікном усе виглядало, ніби з листівки: дерева вкриті жовтогарячим і багряним листям, на узбіччях дороги лежали пухнасті кучугури опалого листя. Сонце повільно котилося вниз, забарвлюючи горизонт у рожево-золотаві відтінки.