Глава 9

Повернувшись додому, я зітхнула, ніби за цілий вечір несла на плечах щось надзвичайно важке. Ця тяжкість була більше в моїй голові, ніж у реальності. Думки про танець, тренування, невпевненість і слова Максима змішалися у величезний клубок, який не давав спокою.

Я обережно зачинила двері, скинула кросівки біля порога й кинула погляд на дзеркало в коридорі. Моє відображення виглядало втомленим: розтріпане волосся, почервонілі щоки й розгублений погляд. "Завтра буде легше," переконувала я себе, хоч і не була впевнена, що це правда.

З кухні долинав запах борщу. Мама, як завжди, була там. Я пройшла коридором, тягнучи за собою рюкзак, і, увійшовши до кухні, побачила, як вона акуратно перемішує щось у великій каструлі. Її спокійний профіль і впевнені рухи викликали у мене дивне відчуття тепла, змішаного зі смутком.

— Лізо, це ти? — запитала вона, навіть не озираючись. Її голос був м’яким, але я відчула нотки тривоги.

— Так, це я, — коротко відповіла я, кидаючи рюкзак на стілець.

Мені хотілося просто впасти на ліжко, заплющити очі й ні про що не думати. Але мама завжди вміла відчувати, коли щось було не так. Її терплячий і наполегливий характер рідко давав можливість уникнути розмов.

— Як пройшов день? — поцікавилася вона, ставлячи на стіл тарілку з пиріжками. Її очі світилися цікавістю, яку вона намагалася приховати за звичною маскою «я просто спитала».

Я мовчки сіла за стіл і взяла один пиріжок. Його теплий, м’який смак нагадав мені про дитинство, коли все здавалося простішим і зрозумілішим.

— Нормально, — нарешті сказала я, намагаючись не зустрічатися з її поглядом.

Мама не зводила з мене очей. Вона сіла навпроти, поклавши руки на стіл, ніби готувалася до серйозної розмови.

— Ти так кажеш, ніби втомилася, — зауважила вона. — Щось сталося?

Я підняла на неї очі й побачила в її погляді ту саму турботу, яка завжди мене розчулювала. Мама вміла бачити більше, ніж я хотіла показати.

— Просто тренування, — зітхнула я. — Тренер хоче, щоб я зробила сольний танець.

Мама нахилила голову набік, уважно слухаючи.

— Це важливо для тебе, так?

Я кивнула, не знаючи, як пояснити цей хаос у голові. Що я могла сказати? Що боюся провалу? Що не впевнена у своїх силах?

— Це звучить, як виклик, — сказала мама після паузи. — Але хіба ти не любиш виклики?

Я опустила голову, вивчаючи свої руки.

— Люблю, але цього разу це складно. Я не знаю, чи зможу.

Мама простягнула руку й торкнулася моєї. Її дотик був теплим і підтримуючим, як і завжди.

— Ти завжди була бійцем, Лізо. Якщо ти вкладеш душу в цей танець, він стане найкращим, який ти коли-небудь виконувала.

Її слова проникли глибоко в душу. Я відчула, як страхи поступово відступають, залишаючи місце рішучості.

— Дякую, мамо, — прошепотіла я.

Ми ще трохи поговорили про дрібниці: школу, тата, який знову затримувався на роботі, сусіда, який постійно щось майстрував. Усе це допомогло мені трохи заспокоїтися. Але всередині вже визрівала ідея: завтра я розпочну роботу над танцем.

***

Наступного ранку я прокинулася, коли на годиннику було лише шоста ранку. Щось у мені змінилося: з’явилася енергія, яка змушувала діяти. Швидко зібравшись, я вирушила до танцювального залу.

Там було порожньо й тихо. Сонячне світло пробивалося крізь великі вікна, створюючи затишну атмосферу. Я розстелила килимок, розім’ялася, увімкнула музику й почала рухатися.

Спочатку це були прості рухи, які розігрівали тіло. Але згодом я відчула, як музика захоплює мене повністю. Я дозволила собі танцювати так, як відчувала: вільно, спонтанно. Усі страхи зникли, залишилася тільки я і ритм.

— Ого, ти вже тут? — раптом почула знайомий голос.

Я озирнулася й побачила тренерку.

— Так, вирішила попрацювати над сольним танцем, — відповіла я, витираючи піт із чола.

Вона кивнула, уважно дивлячись на мене.

— Танець — це історія, — сказала вона. — Глядач має відчути твої емоції, навіть якщо не знає слів.

Її слова запали мені в душу. Я задумалася, що саме хочу розказати своїм танцем.

***

Увечері, повернувшись додому, я ледве дійшла до ліжка. Але моє серце билося відчуттям задоволення: я зробила перший крок.

Телефон задзвонив, і я побачила ім’я Макса.

— Привіт, Лі, — його голос, як завжди, був теплим. — Як тренування?

— Важко, але я відчуваю, що щось починає виходити.

— Це чудово. У мене є для тебе сюрприз.

— Який?

— Побачиш завтра. Я заберу тебе після школи.

— Максе, ти інтригуєш.

— Це моя суперсила. Побачимось завтра, — сказав він і поклав слухавку.

Я посміхнулася, відчуваючи водночас цікавість і тривогу. Макс завжди вмів створювати несподіванки, але що він задумав цього разу?