Глава 8

Сонце ледве почало сходити над містом, коли я прокинулася. Це було не через будильник чи голос мами, а від далеких звуків, які долинали з вулиці: шум авто, голоси перехожих, гавкіт сусідського пса. Я лежала в ліжку, прислухаючись до цих звуків, що стали майже звичною симфонією ранків.

Мої думки одразу ж повернулися до вчорашнього тренування. Щоразу, коли я згадувала слова тренерки, серце стискалося: "Сольний танець або нічого." Важкість цього рішення знову й знову накочувалася на мене.

Я повільно піднялася з ліжка, обернувшись у теплий плед. У кімнаті було прохолодно, і я швидко кинула погляд на годинник: шоста двадцять. Ще купа часу до школи. Я вирішила не поспішати й увімкнула чайник, щоб заварити улюблений зелений чай із жасмином.

Поки чайник шумів, я відчинила вікно. Осіннє повітря одразу увірвалося до кімнати, наповнивши її запахом мокрого листя і холодного вітру. Стежка під моїм будинком виглядала як із картини: покритий жовтими й червоними листками асфальт, дерев'яні лавки, трохи вологі після ранкової роси.

Я дістала з шафи улюблений зошит — той, у який записувала ідеї для танців, — і почала перегортати сторінки. Багато заміток здавалося недолугими, але деякі змусили мене зупинитися й замислитися. "Вразливість рухів" — так було написано на одній зі сторінок. Я довго дивилася на ці слова, думаючи, чи зможу показати це у своєму сольному виступі.

Мої роздуми перервав звук чайника. Я заварила чай, потім повернулася до кімнати й увімкнула музику на телефоні. З колонок долинали ніжні звуки піаніно. Це була одна з композицій, які я слухала під час розминки. Музика огортала кімнату, як тепла ковдра.

***

Шкільні коридори були заповнені гомоном голосів. Всі кудись поспішали, обговорювали домашні завдання чи останні новини. Я намагалася знайти Соню, але її ніде не було видно. Зітхнувши, я попрямувала до класу.

Перший урок був із математики. Я сиділа на останній парті, машинально записуючи формули у зошит. Але думки постійно відволікалися до танців.

— Лізо, ти чуєш мене? — голос вчительки вирвав мене з роздумів.

Я підняла голову й побачила, як весь клас дивиться на мене.

— Так, — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено, хоча насправді навіть не пам’ятала, про що йшлося.

— Тоді відповідай, — сказала вона, вказуючи на дошку.

Питання було простим, і я швидко з ним впоралася, але осад від цієї ситуації залишився. Весь урок після цього я намагалася бути уважнішою, хоча думки про танець нікуди не зникали.

На перерві я нарешті знайшла Соню. Вона стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях і уважно розглядаючи щось на телефоні.

— Привіт, — звернулася я до неї, сідаючи поруч.

— О, привіт, — відповіла вона, відриваючись від екрана. — Як ти?

— Нормально, мабуть, — відповіла я, відчуваючи, що це слово зовсім не описує мій стан.

— Я бачила вас учора в танцювальному залі. Ти добре виглядала на паркеті. Хоча й трохи… напружено, — зауважила Соня.

— Це тому, що я напружена.

Я коротко розповіла їй про слова тренерки й про те, як мене лякає перспектива сольного танцю. Соня слухала уважно, киваючи.

— Я думаю, ти впораєшся. Просто потрібно трохи часу, щоб звикнути до думки про це, — сказала вона.

— Часу якраз і немає, — зітхнула я.

Ми пішли до їдальні. Поки я вибирала собі чай і бутерброд, Соня знайшла нас столик біля вікна. Коли я повернулася, вона вже щось записувала в блокноті.

— Що це? — запитала я, сідаючи поруч.

— Ідеї для твого танцю. Можу показати, якщо хочеш, — усміхнулася вона.

Я не змогла втриматися від посмішки.

— Ти неймовірна.

— Знаю, — пожартувала вона, і ми обидві засміялися.

Раптом на моєму телефоні висвітлюється дзвінок від Макса. Я підіймаю слухавку, навіть попри те, що зараз я нічого, можливо, через гул не почую. 

— Привіт, — відповіла я.

— Привіт. Як ти? — його голос звучав тепло.

— Нормально. А ти?

— Та нормально. Просто подумав, що ми давно не бачилися. Давай зустрінемося сьогодні після занять?

Я на секунду задумалася. Зустріч із ним могла стати саме тим, чого мені зараз бракувало.

— Добре, а де?

— Може, в парку? Біля нашої лавки, — запропонував він.

— Домовились.

Ми ще трохи поговорили про буденні речі, але в кінці я відчула, що йому хочеться мене підтримати, навіть якщо він не до кінця розумів, чому я така задумлива.

***

Ми зустрілися біля парку, де часто гуляли в дитинстві. Осіннє повітря так і освіжало і калюжі які залишились після дощу, так і плюхкали під ногами. Максим, як завжди, виглядав невимушено: джинси, тепле худі і коронна усмішка.

— Ти трохи не схожа на себе, — сказав він, придивляючись до мене, коли ми почали йти доріжкою.

— Це як? — здивувалася я.

— Якась задумлива ти. Що трапилося?

Я зупинилася й глибоко вдихнула. Хотілося уникнути цієї розмови, але з Максимом завжди було важко щось приховати.

— Тренерка запропонувала мені підготувати сольний танець, щоб довести, що я готова до змагань, — сказала я, не піднімаючи очей.

— Ого. Це ж добре, правда? — його голос був теплим і заспокійливим.

— Наче добре, — відповіла я, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. — Але це страшно. Я навіть не знаю, з чого почати. І якщо чесно, я боюся, що в мене нічого не вийде.

Максим зупинився й повернув мене обличчям до себе.

— Лізо, ти ж завжди казала, що танці — це твоє життя. Ти точно впораєшся.

— Легко казати, — зітхнула я. — А коли доходить до справи, усе здається таким величезним і складним.

— Якщо це так важливо для тебе, дозволь мені допомогти, — сказав він упевнено.

— Ти? Допомогти? — я здивовано поглянула на нього.

— Так, — він усміхнувся. — Зрозуміло, що я не експерт у танцях, але можу бути твоїм партнером для репетицій. Або навіть просто підтримувати тебе, щоб ти не почувалася самотньою в цьому.