Глава 7

Наступний день почався метушливо. Я прокинулася від звуку будильника, який здавався гучнішим, ніж зазвичай. Рука автоматично потягнулася до телефону, щоб вимкнути його, але замість того, щоб піднятися, я ще кілька хвилин залишалася в ліжку, намагаючись зібратися з думками. Осіннє ранкове світло ледве пробивалося крізь важкі штори, малюючи м’які візерунки на стелі. Повітря в кімнаті було прохолодним, і я мимоволі підсмикнула ковдру до підборіддя, бажаючи ще трохи залишитися в теплі.

Учорашній вечір все ще пульсував у пам’яті. Кожна розмова з Максимом залишала після себе слід, ніби випадковий поріз, який спочатку не помічаєш, а потім починаєш відчувати дедалі сильніше. Я закрила очі, намагаючись вигнати його образ із голови, але це було марно. Він був там — усміхнений, трохи іронічний, з тим поглядом, який, здавалося, проникає до самого серця.

Сонце тим часом піднялося трохи вище, і я зрозуміла, що якщо негайно не встану, то точно запізнюся. Вставши з ліжка, я швидко привела себе до ладу, вдягнула свою улюблену теплу кофту й джинси та поспішила до кухні, де на мене вже чекали мамині млинці з яблуками та чашка гарячого какао.

— Не забудь парасольку, синоптики обіцяли дощ, — нагадала мама, ставлячи переді мною тарілку.

— Мам, це ж осінь, дощ — це норма, — відповіла я з посмішкою, хоча знала, що зазвичай її прогнози збуваються.

Сніданок минув швидко, і за кілька хвилин я вже стояла на порозі, закидаючи рюкзак на плечі. Дорога до школи була знайомою, але цього ранку вона здавалася довшою. Я йшла неквапливо, слухаючи шум своїх кроків по мокрому асфальту, аж поки біля паркану не побачила Соню.

Вона стояла, щільно загорнувшись у свій довгий шарф, і нервово переступала з ноги на ногу. Її світле волосся було недбало зібране в пучок, а в руках вона тримала телефон.

— Лізо, ти виглядаєш так, ніби всю ніч сиділа над книгою чи плакала в подушку, — пожартувала вона, підходячи ближче й уважно дивлячись на мене.

— Дякую за комплімент, — пробурмотіла я, ховаючи очі.

— Що сталося? Ти ж не з тих, хто лягає спати з головою, забитою думками, — не вгамовувалася Соня, вже розглядаючи мене з відвертою підозрою.

— Просто вчора було… багато всього, — відповіла я ухильно, намагаючись не видати себе.

Соня підозріло звузила очі, але, на щастя, задзвонив дзвінок, і вона, зітхнувши, кинула:

— Ну, якщо ти передумаєш мовчати, я тут. А поки ходімо, бо на першому уроці знову будуть опитувати.

Ми швидко зайшли до школи, знявши куртки у гардеробі. У класі все було, як завжди. Шум, метушня, чиїсь голоси, які луною віддавалися в голові. Але мені важко було знайти своє місце в цій буденності. Уроки проходили мимо, слова вчителів здавалися далекими, немов їх говорили через скло. Я кілька разів ловила себе на тому, що зовсім нічого не записую, і знову змушувала себе брати ручку до рук.

На великій перерві до мене підійшла Катя — одна з найбільш активних учениць нашого класу, яка відповідала за організацію майже всіх заходів. Її обличчя світилися ентузіазмом, і вона вже на ходу почала говорити:

— Лізо, привіт! Слухай, ми сьогодні збираємо команду для виступу на День учителя. У тебе ж завжди виходило добре співати чи танцювати. Можливо, приєднаєшся?

— Не знаю, — відповіла я обережно, бо думки про танці все ще викликали змішані почуття. — У мене сьогодні заняття, а я ще не впевнена, що можу так багато брати на себе.

— Заняття? Це ж чудово, ти ж давно не ходила після травми! — сказала вона, явно натякаючи, що для неї ця новина приємна.

— Так, — кивнула я, намагаючись змінити тему, — але поки це більше для відновлення, а не для змагань.

— Ти точно повернешся до них, — запевнила Катя впевнено.

Її слова були наче підтримкою, але всередині мене все стискалося. Я досі не знала, чи зможу виступати, як раніше, чи знову відчути впевненість у кожному русі на паркеті.

 ***

Перед останнім уроком я  сиділа в класі, слухаючи, як Настя, захоплено розповідала про свою нову ідею для проєкту. Її енергія була майже заразливою.

— Я просто хочу, щоб наш макет виділявся! — говорила вона, розмахуючи руками. — І щоб це було щось, що всі запам’ятають.

— Наприклад? — запитала я, більше для підтримки розмови, ніж із цікавості.

— Я ще думаю, але це точно буде щось із підсвіткою! — Настя засяяла, ніби вже бачила свій шедевр.

— А мені би твоєї мотивації, — зітхнула Соня. Вона розгорнула зошит і машинально писала щось на його полях.

— Ти чого така похмура? — запитала я, спробувавши підняти їй настрій.

— Просто втомилася. Стільки контрольних, що голова йде обертом. А ще ці змагання, — Яна закотила очі.

— Які змагання? — зацікавилася я.

— Та в нас же шкільний турнір із волейболу на наступному тижні. Тренер усіх підганяє. Навіть після уроків затримує.

Я усміхнулася. Її обурення завжди виглядало кумедно, але я чудово розуміла, як це — відчувати тиск.

Розмова продовжувалася, але я ледве могла її слухати. Годинник повільно наближався до кінця занять. Я знала, що після школи мене чекатиме щось набагато складніше, ніж контрольні чи макети.

***

Зайшовши в залу, я глибоко вдихнула знайомий аромат паркету.  Танці завжди були для мене чимось особливим, навіть свого роду втечею. Але після травми все змінилося. Тепер я поверталася сюди вдруге, і це все ще здавалося трохи нереальним.

Тренерка, Ольга Михайлівна, підійшла до мене майже одразу.

— Лізо, рада тебе бачити, — сказала вона, але в її очах я побачила щось, що змусило моє серце стиснутися.