Глава 6

Наступного ранку я прокинулася від будильника. Його дзвінкий сигнал здавався особливо різким після вчорашнього вечора, що був сповнений емоцій. Вперше за довгий час я не почувалася настільки виснаженою. Розмова з Максимом принесла щось на зразок спокою, хоча й не повного. Ми нарешті зробили перший крок, і цього вистачало для початку.

Я піднялася з ліжка, відчуваючи прохолоду ранку, градусник уже показував п'ятнадцять градусів, що не дуже тепло, як для середини вересня.  День обіцяв бути ясним. Одягнувшись у свою улюблену сіру водолазку, шкіряну куртку та джинси, я зібрала волосся у хвіст і підхопила рюкзак.

Школа була буденною рутиною, до якої я звикла. Здавалося, нічого не могло порушити її ритм. Я підійшла до входу і побачила Соню, яка вже чекала на мене біля дверей, замотана в теплий шарф, їй завжди холодно, але в цей раз, щось занадто.

— Привіт! — вона махнула рукою, усміхаючись. — Як ти?

— Привіт. — Я злегка посміхнулася у відповідь, намагаючись приховати неймовірну бурю емоцій, що залишилося після вчорашньої зустрічі з Максимом.

— Ти виглядаєш дивно, — помітила Соня, уважно вдивляючись у мене.

— Просто багато думаю, — відповіла я ухильно.

Вона хотіла щось сказати, але дзвінок на урок урвав нашу розмову.

На уроках я ледве могла зосередитися. Мої думки поверталися до вчорашнього вечора. Як ми сиділи на лавці, як його погляд здавався іншим, ніж раніше. Це було ніби водночас знайомо і зовсім ново. Але що далі?

На великій перерві, коли я тільки встигла відкрити книгу, мій телефон завібрував. Я побачила на екрані, що телефонувала мама.

— Алло, мамо? — відповіла я, відходячи у більш тихе місце.

— Лізо, привіт! Як ти? У мене є ідея. Хочеш зустрітися після школи? Пройдемося по магазинах або ж просто по вуличках, поговоримо.

— Так, звісно! — відповіла я з легким полегшенням. Мені дійсно потрібно було поговорити з нею, а прогулянка могла допомогти.

— Домовилися. Я зайду за тобою о третій.

Після останнього дзвінка я поспішила зібратися і вийти до шкільного подвір’я. Мама вже чекала біля воріт.

— Привіт, — вона усміхнулася, як тільки я до неї підійшла, — Ну що, готова до прогулянки?

— Завжди готова, — відповіла я, відчуваючи, як її присутність трохи знімає напруження.

Ми пішли в бік центру міста. Осінь ще більше ставала красивою — багряне листя, що килимом вкривало доріжки, і свіже повітря створювали майже магічну атмосферу.

— Як ти себе почуваєш? — мама злегка торкнулася мого плеча, її голос був теплим і турботливим.

— Непогано, — зізналася я, хоча всередині ще залишалася плутанина. — Просто… думаю про багато речей.

— Про Максима? — її питання було м’яким, але точним.

— Так. Ми вчора зустрілися. Це було дивно. — Я зробила паузу, збираючись із думками. — Ми поговорили, і це ніби зняло напругу, але я не знаю, що буде далі.

Мама кивнула, повільно йдучи поруч зі мною.

— Доню, інколи неможливо передбачити, як усе складеться. Головне, що ви обоє намагаєтеся знайти шлях один до одного. Не варто чекати ідеальності — її не існує.

Її слова заспокоїли мене, і я мимоволі усміхнулася.

Ми зупинилися біля лавки біля магазинчику. Мама дістала з сумки термос із гарячим чаєм і дві чашки.

— Спробуй, — вона подала мені одну. — Це твій улюблений — з імбиром і медом.

— А нащо ти такий великий термос взяла? Ми ж усе не вип'ємо, — здивовано питаю.

Зробила ковток, і тепло розлилося по всьому тілу. Ми сиділи мовчки, дивлячись, як вітер розгойдує крихітні хвилі на воді.

— Знаєш, мамо, — нарешті порушила я тишу. — Мені інколи здається, що ми з Максимом так і залишимося друзями, але водночас я боюся втратити його навіть у цьому форматі.

Мама уважно подивилася на мене.

— Дружба — це вже величезна цінність. Але якщо між вами є щось більше, це проявиться з часом. Головне — не форсувати події. Дай собі і йому час.

Я кивнула, відчуваючи, як її слова проникають у найглибші куточки моїх думок.

Ми насолоджувались теплим чаєм, а потім я помітила тата, який йшов у наш бік із ледь помітною усмішкою на обличчі. Його темне пальто розвівалося від легкого вітру, а в руках він тримав невеликий пакет.

— А ось і я, — сказав він, підходячи. — Спіймав вас на гарячому. Знову чай п’єте без мене?

— Хтось запізнився, — з удаваною строгістю відповіла мама, але в її голосі звучало тепло. — Присідай. Ми з Лізою ще не закінчили нашу «осінню філософію».

Тато всміхнувся і опустився поруч із нами. Він дістав із пакета теплі булочки з корицею й запропонував мені одну.

— Я ж знаю, що ти любиш такі, — підморгнув він.

— Дякую, тату, — я взяла булочку й відчула, як її аромат огортає мене домашнім затишком.

Ми сиділи, розмовляючи про дрібниці: як минув день у кожного з нас, які новини в місті, навіть обговорювали погоду. Я цінувала ці моменти. Вони нагадували, що навіть у непростий період завжди є місце для тепла й підтримки.

Раптом мій телефон завібрував. Подивившись на екран, я побачила, що це Максим. Серце тьохнуло, і я на мить задумалася, чи відповідати.

— Максим? — запитала мама, помітивши мій вираз обличчя. — Ну, чого ти чекаєш? Відповідай.

Я зітхнула й натиснула кнопку прийому виклику.

— Привіт, Максе, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Привіт, Лізо. Ти зараз чим зайнята? — його голос був спокійним, але в ньому вчувалася легка невпевненість.

— Прогулююся з батьками. А що?

— Може, хочеш пізніше ще пройтися? У мене є трохи часу.

Я замислилася. Зустріч із ним могла б прояснити деякі думки, але водночас це трохи лякало.

— Я не проти. О котрій?

— Через годину, якщо тобі зручно.

— Добре, — відповіла я. — Тоді напиши, де зустрінемося.

— Напишу, — коротко сказав він, і ми закінчили розмову.

Мама з татом мовчки обмінялися поглядами, але не стали щось питати.