Глава 5

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника, хоч сьогодні і субота. За вікном світало, і перші промені сонця ледве пробивалися крізь важкі осінні хмари. У кімнаті панувала незвична тиша. Вчорашня розмова з Максимом все ще лунала у моїй голові, і я мимоволі пригадала кожне його слово. Його останнє повідомлення залишило в мені змішані почуття — одночасно полегшення і тривогу. Але щось у цьому діалозі стало точкою опори.

Я вдихнула глибоко і підвелася з ліжка. Часу на роздуми не було. У вихідні мама завжди просила мене допомогти їй на кухні, тож я тихо прокралася до ванної, намагаючись не видавати жодного звуку. Дивлячись у дзеркало, я помітила, як змарніла. Очі видавали безсонну ніч, а втома закарбувалася в кожній рисі обличчя.

На кухні вже пахло кавою. Мама сиділа за столом, гортаючи сторінки старого журналу. Вона підвела голову, як тільки я увійшла, і привітала мене м'якою усмішкою.

— Добрий ранок, сонечко, — її голос був тихим і теплим. — Як ти?

Я вагалася, чи варто говорити. Розповідати мамі про Максима здавалося одночасно правильним і неправильним. Вона завжди ставилася до нього з теплотою, але й не приховувала свого занепокоєння, коли він поїхав. Зрештою, я лише кивнула, сідаючи за стіл.

— Думаю, непогано. Просто багато думок. 

Мама уважно подивилася на мене, але не стала тиснути. Вона завжди розуміла, коли мені потрібен час, щоб все осмислити.

— Зроби собі чаю, якщо хочеш, — вона знову повернулася до журналу, даючи мені простір.

Я заварила собі зелений чай і, обхопивши горнятко долонями, дивилася у вікно. За склом ворушилися пожовклі дерева, вітер нещадно кружляв листя у своєму хаотичному танці. Цей пейзаж здавався мені символом того, що відбувалося в моїй душі.

— А тато сьогодні на роботі? — здивовано питаю. 

—Так, але обіцяв, що скоро повернеться. 

Після розмови знову ці думки про Максима розбурхали в мені спогади, які я старанно ховала.

Раптом телефон, залишений на кухонному столі, завібрував. Моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Мама кинула на мене короткий погляд, але нічого не сказала. Я обережно взяла телефон до рук.

Нове повідомлення від Максима. 

“Лізо, давай зустрінемося сьогодні.”

Я застигла, вагаючись. Зрештою, набравшись сміливості, я відповіла: "Добре". 

Я поклала телефон на стіл і подивилася на маму. Вона уважно слідкувала за моєю реакцією, хоча й не задавала зайвих питань. Я знала, що це буде довгий день, і хвилювання не залишить мене до самої зустрічі. Але десь глибоко всередині я відчула, як зароджується маленький промінь надії.

Моє серце тривожно калатало. Мама, помітивши мій стан, вирішила втрутитися.

— Лізо, — тихо мовила вона, підсуваючи до мене чашку з гарячим чаєм. — Ти хочеш поговорити?

Я знала, що мама не буде тиснути. Вона завжди залишала простір для мене, але цього разу я відчувала потребу поділитися.

— Максим приїде сьогодні ввечері, — видихнула я, уникаючи її погляду.

Мама відклала журнал і уважно подивилася на мене.

— Це добре чи погано? — її голос був спокійним, але в очах читалася легка тривога.

— Я навіть не знаю, — зізналася я. — Він хоче поговорити, а я… Я боюся, мамо. Боюся, що все буде не так, як я очікувала, або що ми більше не зможемо знайти спільну мову.

Мама поставила свою чашку і поклала руку на мою. Її дотик був заспокійливим, і я відчула, як трохи розслабляюся.

— Лізо, це нормально — хвилюватися, коли справа стосується людей, яких ти цінуєш, — тихо сказала вона. — Але якщо він готовий приїхати, щоб поговорити, значить, йому теж це важливо. Головне — бути чесною із собою і з ним.

Я кивнула, відчуваючи, як її слова трохи розвіяли мої сумніви. Мама завжди знала, як заспокоїти мене. Але навіть її підтримка не могла позбавити мене цього відчуття — наче я стою на краю прірви.

***

Сьогодні було тепло і сонячно, тому я мала змогу одягнути свої блакитні джинси і улюблений  білий топ з сорочкою. Волосся залишила розпущеним, тому зараз, коли я вже йду знайомими аллеями парку, його розвіває легкий вітерець.

З кожним своїм кроком я починала тривожитись. Зараз або ми щось вирішим, або припинему спілкування, від цього моє серце взагалі хотіло просто зупинитись. Я підходила до лавки, і я боялася. Боялася, що між нами буде занадто багато нерозказаних слів, що він знову відчує ту відстороненість, яку я помітила вчора. Боялася, що ми так і не зможемо знайти спільну мову, і що все закінчиться остаточно. Мій крок був важким, кожен рух ніби розтягувався в часі, а серце билося так швидко, що мені здавалося, я чую його стукіт не тільки в грудях, а й у вухах.

Максим сидів на лавці, не встаючи, хоча я бачила, як він дивився на мене, коли я наближалася. Його обличчя залишалося спокійним, але я помічала ту саму напругу в погляді, яку помітила вчора. Він наче чекав, але одночасно боявся того, що відбудеться далі. Його очі виблискували, ніби хотіли щось сказати, але він не зважувався на перший крок.

Я зупинилася поруч, на кілька кроків від лавки. Слово «дружба» не лунало в голові, як звичайно. Між нами були порожнечі, що важко було заповнити, і навіть найпростіші питання стали невимовними.

— Привіт, — ледве вимовила я, немов це слово було зайвим.

Максим подивився на мене, але нічого не сказав одразу. Тільки нахилив голову, мовби намагаючись зрозуміти, що ж я від нього хочу. Я відчула його погляд, і серце ще сильніше забилось.

— Лізо… — почав він, але знову замовк, мовчки шукаючи слова. — Я не знаю, з чого почати. Я все зрозумів, але я… не знаю, як вибачитись.