Глава 4

Вдома було тихо. Я вже кілька разів пройшлася кімнатою, намагаючись віднайти в собі хоч якусь ясність. Сонце вже сіло, і за вікном почався вечір. У повітрі витав легкий осінній холод, хоча батареї в домі працювали на повну. Вона завжди любила осінь — час, коли всі кольори стають більш насиченими, а вітер приносить запах дощів і хрустких листків. Але сьогодні навіть осінь не приносила мені спокою. Я відчувала, як усі емоції стискають груди, а думки буквально переплітаються одна з одною.

Телефон лежав на тумбочці, немов якийсь тягар, від якого не можна позбутися. Я знову подивилася на екран. Нове повідомлення від Максима: "Лізо, будь ласка, відповідай". Але мені було важко. Усе, що я почала розуміти за останні кілька годин — це те, що я не готова прямо зараз порушувати цей бар'єр, навіть якщо він пропонував поговорити. Це звучало так просто — поговорити. Але чому ж тоді було так важко зробити цей крок?

Я обережно поклала телефон на стіл і відвернулася, щоб не дивитися на екран. Тільки тепер, коли час повільно тягнувся, я помітила, як важко мені дається ця розмова, навіть у голові.

В кімнаті стояла тиша. Лише віддалено чувся звук від звичного радіо, яке працювало на кухні. Мама сьогодні залишила мене вдома. Вона частіше почала знаходити час для себе. Якось ми навіть жартували, що вона чекає, коли я стану дорослою і зрозуміє, що інколи краще побути на самоті. І ось, сьогодні я знову одна, але замість спокою мене переповнюють емоції. Мама чула мене, коли я приходила додому, і я навіть не звернула увагу на те, що вона дала мені кілька хвилин мовчання, перш ніж підійти до мене.

Зараз, сидячи в кімнаті, я вже не могла уникнути думок про Максима. Пам’ять про те, як ми колись сміялися, гуляли разом, сиділи на лавочках після школи, повернулася до мене знову і знову. Чи була я тоді щаслива? Безумовно. Всі ці моменти виглядали такими безтурботними, настільки далекими від сьогодення. Я все ще пам'ятаю запах його одягу, коли він обіймав мене, як торкався моїх рук, і навіть те, як вважав, що ми завжди будемо поруч. Ті часи здавалися теплими й безпечними, але зараз, після того, як він поїхав і ми розійшлися в різні кінці світу, все змінилося.

Я піднялася з ліжка і підійшла до вікна, дивлячись на вечірнє небо. Ті самі зірки, що ми обговорювали з ним багато разів, тепер здавались зовсім іншими. Що сталося з тим Максом? Чому його слова сьогодні так боляче відгукуються в мені? Може, він просто не зрозумів, як це — коли тебе люблять, а потім все зникає? І чи справді я змогла б повернутися до тих почуттів, якщо б він прийшов до мене зараз? Боюсь, що навіть у цьому я не була впевнена.

Уже темніло, і я розуміла, що не можу більше відкладати рішення. Я сіла за стіл, взяла телефон і знову поглянула на повідомлення від Максима. Це було, наче відкрити двері в інший світ, де я не знала, що мене чекає за наступним кроком. Я взяла телефон до рук і почала друкувати.

"Максим, я не знаю, що робити зараз. Ми змінилися, і я не можу знайти між нами того, що було раніше. Мені боляче. Але я хочу зрозуміти, чи є між нами ще хоч щось, чи це дійсно все, що залишилося".

Відправивши повідомлення, я закрила очі і важко зітхнула. Серце билося швидше, ніж я могла собі уявити. Я не знала, що буде далі. Але я відчула, як щось всередині мене почало заспокоюватися. Можливо, це була надія. Я чекала. І все, що я могла зробити — це дозволити часові відповісти на мої питання.

Телефон завібрував.

"Я тебе зрозумів, Лізо. Можливо, ми обидва змогли б зробити все по-іншому. Я не хочу, щоб ми з тобою втратили зв’язок. Але я теж боюся, що ми не зможемо повернутися до того, що було раніше. Можливо, це саме те, чого ми обидва потребуємо, щоб дійсно зрозуміти одне одного."

Я не могла повірити своїм очам. Він не закривав для нас двері, навіть після всього. Мабуть, все ж таки було в нас щось спільне.

Ми обидва мали час подумати. І, можливо, ми знайдемо шлях, щоб разом розібратися з цим. Але зараз це був лише початок.

Я знову подивилася на екран і тихо прошепотіла: "Можливо, ми знайдемо наш шлях".

Це коротенька глава, але завтра буде довша! Чекаю на ваші коментарі)