Глава 3

Я повернулася додому, сповнена емоцій. Слова Максима боляче відгукувалися у голові, ніби запис, який неможливо вимкнути: "Не той вік був". Що ж, якщо для нього наші спогади й дружба стали дитячими, то, можливо, я теж маю переглянути своє ставлення?

Я кинула сумку на стілець, перевдяглася в домашній одяг і впала на ліжко. Голова гуділа від переповнення думками. Телефон завібрував на тумбочці. Повідомлення від Олі:

"Лізо, ми з дівчатами вирішили йти по магазинах і на ярмарок! Не хочеш із нами?"

Я подивилася на годинник. Сидіти вдома й знову обдумувати нашу сварку не хотілося.

"Звісно, йду. Де зустрічаємось?" — швидко відповіла я.

"Біля кав’ярні на головній вулиці, через годину," — прийшла відповідь.

Піднявшись із ліжка, я відкрила шафу. Вибрала теплий чорний світшот і такі самі штани та улюблену джинсову куртку, яка завжди виглядала з усім стильно. Волосся зав’язала у середній хвіст, а на губи нанесла трохи червоного блиску.

— Куди це ти так зібралася? — запитала мама, виглянувши з кухні, коли я вже взувала свої кросівки. 

— По магазинах із дівчатами, а потім, можливо, на ярмарок.

— Ну й добре, прогуляйся, розвійся. Ось візьми гроші, можливо, тобі також щось сподобається, — відповіла вона з усмішкою.

—Дякую, — посміхаюсь у відповідь і виходжу з дому. 

***

Дівчата вже чекали біля кав’ярні, де пахло свіжими круасанами й кавою. Оля, Настя й Софія, сміючись, переглядали щось у телефоні.

— Лізо! Нарешті! — вигукнула Настя. — Ми вже думали, що ти передумала.

— Ні, просто збиралася трохи довше, ніж планувала, — відповіла я, намагаючись усміхнутися.

— Ну що, почнемо з бутиків? — запитала Оля, випрямляючись. — Мені треба новий светр.

—А давайте поп'ємо чаю з якимось десертиком і підемо? — пропоную я. 

—Так! Бо я після занять взагалі нічого не їла, — погоджуєть Соня.

Вже через декілька хвилин ми сиділи в кафе і обирали, що хто буде. Я завжди любила отак просто сидіти зі своїми дівчатами, думати не про якісь проблеми, а просто про модні речі, плітки, новини. Відчувати тепло і підтримку від друзів це, мабуть, найкраще що може бути. 

— Лізо, у тебе все в нормі? Ти сьогодні сама не своя, — стривожено питає Настя. 

Я важко зітхнувши починаю говорити: 

— Пам'ятаєте мого друга? Максима? — питаю. 

— Звісно. На тих фотографіях, що ти показувала, він такий красень, що гріх забути! — замріяно каже Оля. 

— Так от, він нещодавно повернувся і сьогодні ми бачились. 

— Посварились? 

— Виходить, що так. У нас різниця у віці два роки. Для нього, це як я зрозуміла ціла прірва. — кажу сумно і дивлюся на недопитий чай. 

— Ну, можливо, все владнається. Не засмучуйся так. — з легкою посмішкою, в знак підтримки говорить Оля. 

— Далі буде видно. 

Після кафе ми одразу направились до торгового центру. 

Зайшовши у перший магазин, де був одяг для свят ми одразу попрямували до суконь.

— Я шукаю сукню на День народження мами, — сказала Софія.

— А я... просто хочу щось купити. Без плану, — додала я, знизуючи плечима.

Ми рушили до торгового центру, що був лише за кілька хвилин пішки.

***

Я вже не знаю яким за рахунком був магазин аксесуарів. Софія, як завжди, розглядала сережки з дорогоцінними каменями, Настя приміряла окуляри, а Оля вже тримала в руках кілька браслетів.

— Лізо, подивись! Тобі підійде цей ланцюжок із кулоном, — сказала Оля, вказуючи на ніжний срібний виріб із каменем у формі краплини.

— Справді гарний, — відповіла я, але не наважилася його взяти.

— Мені здається, він ідеально підкреслить твій стиль. Ну і зелені очі та й  просто так, як подарунок собі, — підморгнула вона.

Я усміхнулася і, трохи подумавши, вирішила купити цей кулон.

***

Далі ми рушили знову до магазину одягу. Настя взяла першу ж сукню, яку побачила, і зникла в примірочній. Софія обирала серед десятків варіантів, а Оля розглядала вітрини.

— Лізо, а тобі нічого не хочеться? — запитала Софія, помітивши, що я лише дивлюся на речі, але нічого не беру.

— Не знаю, якось не думаю про покупки сьогодні, — відповіла я, згадуючи нашу сварку з Максимом.

— Угу. Не думаєш, а сама десь витаєш у думках. Все ще налагодиться! — Оля зупинилася переді мною, схрестивши руки на грудях.

— Я не хочу обговорювати цю тему.

— Давай хоч зараз зробимо цей вечір веселішим, — усміхнулася Оля, взяла мене за руку й потягла до вітрини з теплими светрами.

***

Дівчата довго міряли речі, сміялися й ділилися планами на найближчий тиждень. Ми купили кілька речей і вийшли на вулицю вже в сутінках.

— А тепер — на ярмарок! — вигукнула Софія.

Ярмарок виблискував вогнями, пахнув медовими пряниками й гарячим глінтвейном. Настя одразу побігла купувати карамелізовані яблука, Оля замовила собі чай із лавандою, а Софія довго вибирала сувеніри.

— Лізо, ти нічого не хочеш? — запитала Оля, помітивши, що я просто спостерігаю за всім довкола.

— Візьму, мабуть, какао, — відповіла я, рушаючи до невеликого кіоску.

Поки я чекала на своє замовлення, почула позаду знайомий голос.

— Лізо, привіт.

Я повернулася й побачила Назара. Його тепла усмішка й невимушений вигляд були як ковток свіжого повітря.

— Назаре? Привіт. Що ти тут робиш?

— Прийшов подивитися, що тут цікавого. А ти? — питаю у однокласника. 

— З дівчатами вирішили прогулятися, — відповіла я, намагаючись не видати свого змішаного настрою.

— Ти якось сумна. Щось трапилося?

— Просто… важкий день.

— Зрозуміло. Ну, якщо хочеш поговорити — я тут, — сказав він, кивнувши.

Ми розмовляли недовго, але Назар зумів трохи покращити мій настрій своїми жартами.

Потім мене знайшли дівчата і потягнули до прилавку з різними виробами, які були зроблені з дерева своїми руками. Поки ми розглядали все це, я почула, що мені прийшло повідомлення, а на екрані висвітилось : “Макс”.