Глава 2

Ранок почався з сонячних променів, що пробивалися крізь велике вікно моєї кімнати. Я прокинулася, перевернувшись на бік, і витягнула телефон, щоб перевірити час. 5:32. Ще рано, але сон більше не повернеться — думки про Максима знову нахлинули, мов хвиля.

Я довго лежала, намагаючись заспокоїти себе, але кожна дрібниця нагадувала про вчорашній вечір: його голос, погляд, обійми. Від однієї лише думки, що сьогодні ми побачимося знову, серце починало битися сильніше.

Мама заглянула до кімнати з легким стуком.

— Лізо, прокидайся. Пора снідати, — сказала вона з усмішкою.

— Вже встаю, мам, — відповіла я, натягуючи ковдру до підборіддя.

Ще кілька хвилин я лежала, дивлячись на стелю. Нарешті, зібравшись із думками, я піднялася, підійшла до дзеркала і зібрала волосся у недбалий пучок. Мій відбиток у дзеркалі видавав тривогу — розгублений погляд, трохи припухлі очі після неспокійної ночі. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Все добре, — прошепотіла я собі, змушуючи себе усміхнутися.

На кухні пахло кавою і свіжими булочками. Мама готувала яєчню з помідорами, а тато вже щось читав у своєму новенькому телефоні, бо його минулий я випадково втопила, коли фотографувала наших рибок. Ну я завжди було трохи незграбна, але цей випадок перевищив все, що було до цього. 

— Що така сонна? — запитав він, відриваючи погляд від екрану.

— Просто пізно заснула. Повторювала матеріал, — відповіла я, наливаючи собі чашку чорного чаю.

Мама подивилася на мене, але нічого не сказала, лише загадково усміхнулася. Я знала, що вона здогадується про щось, але вирішила не обговорювати це зараз.

Сніданок минув у звичному ритмі. Я допомогла мамі прибрати посуд і швидко побігла до своєї кімнати.

Перед школою я вирішила приділити трохи більше уваги зовнішньому вигляду. Вибрала кремовий светр і улюблені джинси, які добре сиділи по фігурі. Зробила легкий макіяж: трохи рум’ян, туш для вій і прозорий блиск для губ. Волосся залишила розпущеним, розчесавши його так, щоб локони м’яко спадали на плечі.

У школі день почався звично: уроки, підручники, шум у коридорах. Але думки про Максима не давали спокою.

— Лізо, ти сьогодні якась не така, — сказала Оля на перерві, дивлячись на мене. — Щось трапилося?

— Ні, все нормально, — відповіла я, намагаючись відвести розмову.

— Ти точно щось приховуєш, — пробурмотіла вона, але більше не питала.

Навчання закінчилося о четвертій. Я поспішала додому, хоч і знала, що до зустрічі з Максимом залишалося ще кілька годин.

Удома я прийняла душ, обравши м’ятний шампунь, який залишав легкий, приємний аромат. Знову перевдягнулася в зручний світлий светр і чорні штани. Вирішила, що виглядати просто, але охайно — найкращий варіант.

Коли годинник показав 17:58, я вийшла на подвір'я, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині все кипіло. І тоді я побачила, як до нашого двору під’їхав чорний автомобіль.

Максим вийшов з машини, і я мимоволі затримала подих. Він виглядав інакше, ніж учора: світло-синя сорочка, розстебнута на верхній ґудзик, темно-сині штани і білі кросівки. Його темне волосся було акуратно укладене, а на обличчі — ледве помітна усмішка.

— Привіт, Лізо, — сказав він, підходячи ближче. — Готова?

— Привіт, — відповіла я, усміхнувшись. — Так, готова.

— Тоді сідай, — він відчинив переді мною дверцята машини.

Він обійшов машину у сів за місце водія.

Ми поїхали до парку. Весь шлях Максим розповідав про свій новий університет, як йому вдалося отримати права і про свої плани на майбутнє. Я уважно слухала, ловлячи кожне його слово.

— А ти завжди хотів мати машину? — запитала я, дивлячись на нього.

— Так. Ще з дитинства мріяв про це. Тепер це стало реальністю, але найголовніше, що я можу використовувати її для того, щоб бути ближче до тих, хто для мене важливий, — відповів він, поглянувши на мене краєм ока.

В парку ми залишили машину і пішли пішки по звивистих доріжках, прикрашених осіннім листям. Максим неспішно розповідав історії про свої пригоди, а я сміялася, хоча в середині відчувала, як між нами щось змінюється.

Гуляючи ми зайшли до крамнички, де продавались морозиво. Її тут поставили десь місяць тому і вже встигла стати улюбленою серед місцевих. Я не відвідувала це місце, тому була в захваті від кількості смаків, які були запропоновані. 

— Шоколадну вишню в ріжку будеш? — з посмішкою на вустах питає Макс, нащо я лиш киваю. Все життя я обожнюю те, що пов'язане з цією ягодою. 

Коли нам зробили кульки морозива, хлопець заплатив і запропонував прогулюватися далі. 

Ми підійшли до лавки біля озера. Максим сів поруч і подивився на мене.

— Лізо, ти знаєш, я довго думав про те, як це буде — повернутися. І якщо чесно, я боявся.

— Чого ти боявся? — здивувалася я.

— Що ми більше не будемо тими, ким були раніше. Але тепер, коли я знову поруч із тобою, розумію, що ти та сама. Та сама дівчина, з якою я хотів би провести більше часу.

Його слова застали мене зненацька. Я відчула, як серце пропустило удар.

— Ти теж змінився, Максе. Але ти залишився таким, яким я завжди тебе пам’ятала, — прошепотіла я.

Він узяв мене за руку, його погляд був теплим і щирим.

Сидячи на лавці, я поклала свою голову йому на плече, а він в свою чергу своє підборіддя на мою маківку. І в цей момент наче все зупинилось. Наче лише ми удвох залишилися у парку і могли насолоджуватися красою та тишею. Озеро, де навіть на початку вересня плавають качки і лавка під деревом, де сидимо ми. 

— Лі, а ти досі на танці ходиш? — раптом порушивши тишу питає Макс. 

— Так. А що? 

— Ти просто за останній рік навіть жодного разу не згадала про них, коли ми переписувались. 

— Ну а що розповідати? Що я на них вивернула ногу і пропустила три місяці? Мені навіть згадувати це не хочеться. — відповідаю і мружусь.