Пролог

Літо було в самому розпалі. Сонце сяяло над головою, його проміння відбивалося від асфальту, змушуючи щулитися від спеки. Дівчина завжди обожнювала цю пору року, адже весь час могла проводити час з книгою на подвір'ї або ж на терасі. Інколи навіть брала холст, багато різних і яскравих баночок фарби та малювала. Всі близькі завжди знали, якщо Лі сидить у чорному одязі і в своїх величезних навушниках, у яких лунає страшний рок, то її краще не чіпати, все таки дванадцять років і перехідний вік давав про себе знати. 

У дворі Коваленків , завжди сповнений сміху і дитячих голосів, цього дня здавався дивно тихим. Максим сидів на їхній улюбленій лавці під яблунею, яка ховала їх від сонця в найспекотніші дні. Вони з народження жили поряд. Його плечі були зсутулені, а погляд спрямований у землю.

Ліза підбігла до нього з скакалкою в руках, але, побачивши його обличчя, зупинилася. Щось у його вигляді примусило її серце стискатися. Вона звикла бачити його впевненим, трохи зухвалим, завжди готовим кидати жарти і виклики. Сьогодні ж перед нею був зовсім інший Максим — задумливий і мовчазний.

— Що сталося? — запитала вона, сідаючи поруч.

Він мовчав, дивлячись на свої руки, а потім нарешті промовив:

— Ми переїжджаємо.

— Як це? Переїжджаєте? Куди? — її голос задзвенів від тривоги.

— У інше місто. Папі запропонували нову роботу, — сказав він тихо, не піднімаючи погляду.

Ліза відчула, як всередині все завмерло. Вони були разом стільки, скільки вона себе пам’ятала. Їхні сім’ї дружили, вони разом росли, разом переживали дитячі радості й труднощі. Максим був для неї більше, ніж просто друг. Вона не могла цього пояснити словами, але в глибині душі завжди відчувала: він для неї — щось особливе.

— Але ж ти повернешся? — спитала вона, намагаючись знайти хоч якусь надію.

Він підняв на неї очі, і в його погляді вона побачила біль.

— Я не знаю, Лізо.

Її губи затремтіли, але вона змусила себе зібратися.

— Коли ви їдете?

— Через три дні, — відповів він.

Ліза відчула, як сльози підступають до очей, але вона різко піднялася на ноги, сховавши їх. Вона розуміла, що часу залишилося дуже-дуже мало, тому єдиним, що прийшло їй до голови було: 

— Хдімо гуляти! 

***

Вони блукали знайомими вулицями їхнього району. Ліза не могла змиритися з думкою, що це, можливо, їхня остання прогулянка разом. Вона ловила кожну деталь: як Максим мружиться на сонці, як його темне волосся блищить під променями, як він усміхається, хоча в очах видно смуток.

— Пам’ятаєш, як ми тут лазили через паркан? — запитала вона, показуючи на занедбану будівлю, де вони свого часу знаходили «скарби».

— А як же. Я тоді впав і зламав руку, а ти плакала більше за мене, — засміявся Максим.

— Бо це була моя провина! — обурилася Ліза, але не втрималася від усмішки.

Вона любила ці моменти — його сміх, тепло його голосу. Але цього разу її серце стискалося від розуміння, що ці моменти незабаром стануть лише спогадами. І навіть не відомо через скільки місяців, а можливо, й років вони знову зустрінуться. 

Вони дійшли до їхнього улюбленого місця — маленького парку з лавками і старими деревами. Максим зупинився, оглянувся навколо, а потім раптом обійняв її.

— Ти не уявляєш, як мені буде тебе не вистачати, — прошепотів він.

Ліза притулилася до нього, вдихаючи знайомий запах, який завжди асоціювався з ним. Її серце билося швидше.

— Я буду тобі писати кожен день. І фотки кидатиму, — пошепки говорить. 

— Я не хочу, щоб ти їхав, — сказала вона тихо, ледве стримуючи сльози.

Максим відступив, поклавши руки їй на плечі. І пильно дивився в її зелені очі. 

— Я теж не хочу, Лізо. Але обіцяю, що ми залишимося друзями. Ми будемо писати одне одному. Ти завжди будеш для мене важливою.

Він нахилився і м’яко поцілував її у скроню. Ліза відчула, як її щоки почервоніли, але не відвела погляду.

— Ти теж для мене важливий, — прошепотіла вона.

***

Наступні дні пройшли, як у тумані. Ліза й Максим проводили разом увесь час: сміялися, згадували минулі пригоди, намагалися створити ще більше спогадів. Але жодна з цих хвилин не могла відмінити те, що чекало хлопця вже через декілька годин. Він мав лишити у рідному місті все: друзів, школу, всі свої хобі, мрії, плани…

Мама привезла свою доньку, щоб та провела свого друга. А сама прощалася зі своїми друзями яких знала ще зі студентських років. 

Вокзал був метушливим і шумним. Максим стояв біля поїзда зі своїми батьками, але його погляд шукав лише її. Ліза підбігла, не звертаючи уваги на інших, і кинулася йому в обійми. Вже зараз він був вище за неї, бо у них різниця у віці, тому дівчині приходилось стати на носочки, щоб до нього дотягнутися. 

— Я не забуду тебе, — сказала вона.

— І я тебе. Обіцяю, Лі, — відповів він, нахиляючись і знову цілуючи її у скроню.

Він обіймав її так, ніби намагався запам’ятати її тепло. Коли поїзд рушив, Ліза стояла, проводжаючи його поглядом, поки він не зник.
 

Як вам початок історії? Ставте вподобайки і пишіть коментарі!