Розділ 17

Ранок був таким гарним. Ми з сестрою йшли до школи, співали пісень і відчували неймовірну легкість. Здавалося, що попереду тільки сонце і радість, адже сьогодні — перший день травня.

Але коли я повернулася додому, на мене чекала сумна новина. Мама розповіла, що наш кіт Рижик знайшов гніздо пташки Мії. Природа буває дуже жорстокою: інстинкти хижака виявилися сильнішими за наше бажання вберегти маленьке життя. Гніздо було зруйноване.

Серед уламків я знайшла одне-єдине яєчко. Я назвала його Василісою. Воно було таким маленьким і тендітним у моїй руці. Я до останнього сподівалася, що зможу його врятувати. Я думала про те, як буду його вигрівати, як ми з Надею будемо піклуватися про маленьке пташеня, яке з нього вилупиться. Я була готова присвятити цьому весь свій час.

Але дива не сталося. Яєчко було розбите надто сильно, і життя в ньому згасло ще до того, як встигло по-справжньому початися.

Це дуже боляче — усвідомлювати, що ти не можеш змінити те, що вже сталося. Я тримала Василісу на долоні й розуміла: іноді все, що ми можемо зробити — це просто попрощатися. Ми з Надею поклали його в землю в нашому саду, під квітучими деревами.

Тепер у моєму щоденнику залишиться цей спогад. Про пташку Мію, яка полетіла, і про маленьку Васю, якій так і не судилося побачити травневе сонце. Наша Мушка тихо сиділа поруч, ніби відчувала мій сум. Цей день навчив мене, що життя дуже крихке, і ми маємо цінувати кожного, хто поруч із нами зараз.

Ми з Надею поклали Василісу в землю під квітучими деревами. На душі було важко, і здавалося, що цей день так і залишиться похмурим.

Щоб трохи відволіктися, я пішла поливати полуницю. Вода заспокійливо дзюрчала, але раптом я почула тонке "м’яв". Спочатку подумала, що мені причулося через смуток. Проте звуки повторилися. Я пішла на звук і опинилася біля сусідського городу, вкритого щільною клейонкою від холоду. Під плівкою хтось явно потрапив у пастку і кликав на допомогу.

Я почала гукати: "Кцц-кцц!", шукаючи хоч якийсь отвір. Знайшла невеличку дірку, через яку можна було пролізти, і продовжувала кликати, сподіваючись допомогти нещасному звірятку. І тут із цієї дірки, поважно і трохи заспано, виліз... мій Нікіс!

Виявилося, що цей "дослідник" знайшов собі тепле місце під плівкою, як у парнику, а от вихід назад шукати не поспішав, поки не почув мій голос. Побачивши його хитра мордочку, я вперше за день посміхнулася.

Це була невеличка пригода, яка нагадала мені: життя продовжується. Поки ми сумували за одними, інші — зовсім поруч — потребували нашої уваги та простої допомоги. Нікіс потерся об мої ноги, ніби нічого й не сталося, і ми разом пішли додому. Травень все ж таки приніс мені не тільки втрату, а й розуміння того, як важливо чути тих, хто поруч».