Розділ 13 . Жовта планета нашого подвір’я

Світ Мушки складається з багатьох речей: затишної будки з рожевим одіяльцем, запаху свіжої малини, та дзвінкого ланцюга. Але є в неї один особливий скарб, який дорожчий за всі кісточки світу. Це її маленький жовтий м’ячик. Для когось це просто іграшка, але для нас із Мушкою — це цілий всесвіт, наша власна «жовта планета».

Коли я підходжу до неї, гра починається миттєво. Це наш таємний ритуал. Я сідаю поруч на траву, і м’ячик стає центром уваги. Я легким рухом руки кочу його в бік Мушки. Вона завмирає на секунду, її очі розширюються від азарту, а вушка-радари налаштовуються на ціль.

Мушка — справжній майстер спорту. Вона не просто бігає за ним. Вона підштовхує його своїм мокрим, холодним носиком, ніби вказуючи напрямок. Потім, коли м’ячик котиться трохи вбік, вона спритно підбиває його лапкою. Це виглядає дуже кумедно: вона намагається бути граційною, але від радості її рухи стають швидкими та енергійними.

Іноді в гру вступає ланцюг. Мушка так вправно маневрує навколо іграшки, що ланцюг сам підштовхує жовту кульку назад до мене. Це наче якась магічна передача! Вона дивиться на мене з таким виглядом, ніби каже: «Бачиш, як я вмію? Тепер твоя черга!».

Я знову кочу м’ячик рукою, і ми потрапляємо в цей нескінченний колообіг радості. Земля під лапками, шурхіт трави і цей яскравий жовтий колір, що миготить туди-сюди. У такі моменти здається, що ланцюг зовсім не обмежує її. Її душа, її енергія і наша спільна гра роблять подвір’я безмежним.

Ми можемо так гратися довго. Я рукою — вона носиком. Я — вперед, вона — навперейми. М’ячик стає мостом між нами, мовою, яку не треба перекладати. І навіть коли ми втомлюємося, Мушка все одно тримає лапку на своєму жовтому скарбі, щоб ніхто не забрав частинку нашого спільного щастя.

Це і є справжня дружба — коли звичайна іграшка і п'ять хвилин вільного часу перетворюються на цілу історію, яку хочеться записати і ніколи не забувати.