Розділ 8 . Осінній марафон

Осінь того року була особливою. Весь наш двір вкрився золотим килимом, а повітря було таким свіжим, що хотілося бігати до самісінького вечора. І ми бігали.

У нас була своя «траса»: від порога будинку до старої яблуні в кінці саду. Учасників завжди було троє: я, моя сестра Надя і наш головний «спортсмен» — Мушка.

— На старт! Увага! Руш! — кричала я.

І ми зривалися з місця. Ми з Надею намагалися з усіх сил. Наші куртки розліталися від вітру, кросівки тупотіли по землі, а серця вистрибували з грудей. Ми дуже хотіли виграти хоча б раз. Але у Мушки були свої плани на цей чемпіонат.

Для неї це не було просто змагання. Це був її зірковий час! Вона не просто бігла — вона перетворювалася на чорно-руду блискавку. Її чотири лапи працювали швидше, ніж наші чотири разом узяті. Поки ми з Надею тільки добігали до середини двору, Мушка вже була біля дерева.

Вона не просто вигравала. Вона вигравала з «артистизмом». Добігши до яблуні першою, вона різко розверталася (робила свій фірмовий дрифт на листі) і летіла нам назустріч з таким виглядом, ніби хотіла сказати: «Гей, дівчата, ви там що, заснули по дорозі?».

Вона пролітала між нами, оббігала нас колами й знову мчала до дерева. Мушка завжди була першою. Завжди! Ми з Надею прибігали до фінішу захекані, з червоними щоками та розпатланим волоссям, а Мушка вже чекала на нас, весело махаючи хвостом і зовсім не виглядаючи втомленою.

Потім ми всі троє падали в купу жовтого листя біля яблуні. Ми сміялися, обіймали Мушку, а вона намагалася лизнути нас обох одночасно.

Тоді я зрозуміла одну важливу річ: у цих перегонах не було переможених. Так, Мушка завжди була швидшою. Так, вона завжди забирала «золоту медаль». Але те, як ми втрьох — я, Надя і наша Мушаста — бігли назустріч осінньому сонцю, було дорожчим за будь-які перемоги.