Розділ 6 . Естафета вірності

Життя — це дивна книга, де один розділ закінчується, щоб почався інший. Раніше головним героєм нашого двору був Білик. Він був надійним, як стара фортеця, і спокійним, як літній вечір. Ми з Надею любили його всім серцем, але в душі завжди жевріла мрія про маленьке диво, про нову історію, яку ми зможемо написати самі.

І ось настав той день. Осінь розфарбувала все навколо в золоте й руде — якраз під колір майбутніх пригод. Я пам’ятаю, як мама розповідала про ту жінку та її песиків. Те, що хлопчиків розібрали, а вона залишилася — не було випадковістю. Це була доля. Вона чекала на свою особливу людину, на ту, хто побачить у ній не просто собаку, а Мушасту сестру.

Коли я повернулася зі школи й побачила це маленьке створіння, що летіло мені назустріч, я зрозуміла: естафету передано. Білик ніби мовчки дав їй дозвіл бути нашою радістю. Він вчив нас вірності, а вона прийшла, щоб навчити нас руху, гри та нових мрій.

Зараз Білика вже немає. Іноді я дивлюся на те місце, де він любив лежати, і мені стає сумно. Але в ту ж мить до мене підбігає Мушка. Вона тицяє мокрим носом у мою руку, ніби каже: «Аню, я тут. Я пам’ятаю його разом з тобою. Але давай сьогодні побіжимо за палкою, бо життя продовжується!».

Мушка — це мій зв’язок із домом. Коли я гладжу її, я відчуваю тепло всіх тих років, що ми провели разом. Вона знає мої шкільні успіхи та невдачі, вона бачила, як я написала перші рядки на Букнет. Вона — мій живий літопис.

Тепер, коли я кажу: «Дай лапу, Мушастик», я відчуваю в своїй долоні не просто маленьку лапку. Я відчуваю всю ту любов, яку ми накопичували роками. Від маминої знайомої — до нашої хвіртки. Від Білика — до Мушки. Від маленької мрії двох сестер — до великої дружби, яка тепер зігріває нас щодня.

Моя Мушаста — це подарунок осені, який назавжди залишиться зі мною, в якій би порі року ми не були.