Розділ 3 . Страшилки

Тінь за вікном 

Був пізній вечір, я сиділа в кімнаті сама й писала новий розділ у свій зошит. Лампа відкидала довгі тіні на стіни, а за вікном гуляв сильний вітер, що змушував гілки дерев шкрябати по склу: скрип-скрип. Раптом я відчула, як по спині пробіг холодок. Мені здалося, що в темряві саду, прямо за склом, хтось стоїть і спостерігає за мною.

Я завмерла, боячись навіть повернути голову. Але Мушка, яка до цього мирно спала біля моїх ніг, раптом підхопилася. Вона не гавкала. Вона стала в напружену стійку, витягнула шию і почала тихо, загрозливо гарчати, дивлячись прямо в ту темну точку за вікном. Її шерсть на загривку піднялася дибки.

Мушка підійшла впритул до скла і видала впевнене, гучне: «Гав!». Тієї ж миті я побачила, як якась темна постать (може, то був просто великий бродячий пес, а може, хтось чужий) швидко метнулася вглиб саду і зникла. Мушка ще хвилину пильно дивилася в темряву, а потім повернулася до мене, підійшла і поклала лапу мені на коліно, ніби кажучи: «Все добре, я поруч, ніхто не підійде».

Порожнє горище 

Одного разу ми з Мушкою залишилися вдома самі. У коридорі було тихо, аж раптом зверху, з боку старого горища, почувся дивний звук. Це не було схоже на мишей — це були важкі, повільні кроки: гуп... гуп... гуп...

Моє серце забилося десь у горлі. Я зупинилася біля сходів, не наважуючись іти далі. Але Мушка не знала страху. Вона вибігла вперед, закриваючи мене собою. Її вушка були напружені, вона принюхувалася до повітря. Коли кроки почулися знову прямо над нашою головою, Мушка розігналася і з гучним гавкотом кинулася до дверей, що вели на горище.

Вона дряпала двері лапами й гавкала так рішуче, що будь-який нічний гість (навіть якщо це був просто протяг, що грюкав старими речами) мав би злякатися. Через мить усе затихло. Мушка не відходила від дверей, поки я не заспокоїлася. Вона стала моєю скелею в ту ніч, моєю маленькою охоронницею, яка готова була битися з будь-яким нічним страхом.

Туманний шепіт 

Ми гуляли з Мушкою в кінці саду, коли раптом з річки наповз густий, білий туман. Він був такий щільний, що я перестала бачити власні руки. Стало дуже тихо, зникли всі звуки: не співали птахи, не шумів вітер. Мені здалося, що я загубилася у власному дворі.

— Мушко? — покликала я тремтячим голосом.

Я не бачила її, але почула коротке скавчання зовсім поруч. Раптом я відчула, як щось мокре торкнулося моєї долоні — це був ніс Мушки. Вона схопила мене зубами за край штанів і почала тягнути за собою. Я йшла наосліп, тримаючись за неї, як за рятівний канат. Вона впевнено вела мене крізь ту сіру стіну, обходячи дерева та кущі, які я в тумані обов'язково б зачепила.

Коли ми нарешті побачили світло з вікон нашої хати, туман відступив. Я озирнулася назад — там була лише порожнеча. Мушка стрибнула на мене, залишивши свої знамениті відбитки лап на куртці, і я зрозуміла: з таким другом мені не страшний жодний туман чи нічна примара.

Хтось у порожній кімнаті 

Був дощовий вечір. У будинку було тихо — так тихо, що я чула, як цокає годинник у сусідній кімнаті. Я сиділа в ліжку, а Мушка, згорнувшись калачиком, дрімала біля моїх ніг. Раптом вона різко підняла голову. Її вушка стали «будиночком», а все тіло напружилося, наче струна.

Зі старої кімнати в кінці коридору, де зараз ніхто не жив і де завжди було темно, почувся дивний звук. Це був звук паперу, який хтось повільно розривав на шматки: хррр-ч... хррр-ч...

Я завмерла. Хто міг бути в замкненій кімнаті? Кроки? Ні, це було схоже на те, ніби хтось перегортає сторінки моїх старих зошитів. Мушка повільно зіскочила з ліжка. Вона не кинулася вперед, як зазвичай. Вона йшла повільно, пригинаючись до підлоги, і видавала ледь чутний звук, схожий на свист.

Вона зупинилася перед дверима тієї кімнати. Я спостерігала здалеку, затамувавши подих. Раптом двері самі по собі почали повільно відчинятися — рииип... З темряви кімнати на коридор потягнуло крижаним протягом.

Мушка не відступила ні на крок. Вона стала прямо в дверному отворі, перегородивши шлях усьому, що могло звідти вийти. Її гарчання стало гучним і грізним. Вона почала гавкати в порожнечу кімнати так сильно, що я відчула, як вібрує підлога. Мушка кидалася вперед, наче виганяла когось невидимого назад у куток.

Раптом на горищі щось гучно впало, і в кімнаті запала тиша. Мушка зачекала ще хвилину, потім зайшла всередину, перевірила кожен куток і повернулася до мене. Вона підійшла, застрибнула на ліжко і сильно притиснулася до мого боку.

Коли я опустила руку, щоб її погладити, вона сама підставила голову і поклала лапу мені на руку. Її серце швидко билося, але вона дивилася на двері впевнено. Тієї ночі я зрозуміла: що б не ховалося в тінях старого будинку, воно ніколи не пройде повз мою Мушку. Вона — мій живий щит, мій маленький воїн, який нічого не боїться, поки я поруч.