Розділ 2 . Казки

Про брудні лапи 

Це був звичайний вівторок, один із тих днів, коли небо здається занадто спокійним, а час тягнеться повільно, наче густий мед. Аня сиділа за столом, намагаючись зосередитися на малюванні, але натхнення десь забарилося. Папір залишався білим, а ручка просто лежала поруч.

Раптом почулося знайоме «цок-цок-цок» по підлозі. Це Мушка, маленька красуня з оченятами-намистинками, підійшла до Ані. Вона не гавкала, не вимагала уваги силою. Вона просто сіла поруч і пильно подивилася на дівчинку. В цьому погляді було все: і нагадування про те, що надворі весна, і пропозиція нарешті відкласти справи.

— Ну що, Мушастик, підемо? — запитала Аня.

Мушка миттєво зреагувала — вона підстрибнула на місці, закрутила хвостом, наче маленьким пропелером, і кинулася до дверей. Це був їхній таємний сигнал.

Коли вони вийшли у двір, повітря було свіжим після нічного дощу. Земля ще не зовсім просохла, але для справжніх друзів це ніколи не було перешкодою. Аня взяла улюблену палку Мушки — ту саму, вже трохи погризену, але найнадійнішу.

— Готова? Апорт! — крикнула Аня і замахнулася.

Палка полетіла далеко, аж у кінець саду, де трава була найгустішою, а під нею ховалися невеличкі калюжі. Мушка не вагалася ні секунди. Вона рвонула вперед, наче маленький чорно-рудий метеор. Було чути тільки шелест листя і те, як вона впевнено долає дистанцію.

За хвилину Мушка вже поверталася. Вона бігла гордо, високо піднімаючи голову, а в зубах міцно тримала свою здобич. Але коли вона підбігла ближче, Аня не втрималася від сміху. Мушка була не просто задоволена — вона була «художньо оформлена» болотом. Її білі лапки стали темно-сірими, а на животику виднілися кумедні цятки від бруду.

— Ой, Мушко, що ж ми скажемо мамі? — сміялася Аня.

Але Мушці було байдуже до чистоти штанів чи лап. Вона підбігла до Ані й зі всього розгону стрибнула на неї, висловлюючи свою безмежну радість. Хоп! І ось уже на світлих штанях Ані з’явилися перші «печатки» — відбитки тих самих брудних лапок. Це були не просто плями, це були знаки їхньої спільної гри, символи того, що цей день вдався.

Аня присіла на коліна, зовсім не зважаючи на бруд.

— Дай лапу, Мушастик, — тихо сказала вона.

Мушка миттєво заспокоїлася. Вона серйозно подивилася на Аню і повільно, майже урочисто, поклала свою мокру, брудну лапку прямо в теплу долоню дівчинки. У цей момент не потрібно було жодної магії, жодних чарівних слів. Це був момент справжньої довіри. Аня відчула, як тепло від маленької лапки розливається по всьому тілу.

Вони ще довго бігали по саду. Аня кидала м’ячик, Мушка приносила палку, вони змагалися, хто швидше добіжить до старого дерева. Це була найкраща гра у світі, бо в ній не було тих, хто програв.

Коли сонце почало ховатися за обрій, вони, втомлені, але неймовірно щасливі, повернулися до хати. Аня знала, що зараз доведеться мити лапи, чистити штани і пояснювати, як вони знайшли ту саму найбільшу калюжу. Але дивлячись на те, як Мушка вмостилася біля її ніг і солодко заснула, дівчинка зрозуміла головну істину свого життя.

Щастя — це не відсутність бруду на одязі. Щастя — це коли у тебе є собака-сестра, яка готова бігти за твоєю палкою на край світу і яка завжди довірить тобі свою лапу, що б не сталося.

Аня взяла ручку і відкрила свій зошит. Тепер папір не був порожнім. Вона почала писати другу  главу своєї нової книги на Букнет. Книги про те, як маленька собака Мушка вчить велику людину любити життя кожним рухом свого хвоста.

Про загублений м' ячик та велике полювання 

Ранок почався як зазвичай: сонячний зайчик стрибнув на подушку, а за ним з’явився мокрий ніс Мушки. Вона вже давно не спала. У її собачому календарі сьогодні був «День Великих Стрибків», і вона чекала, поки Аня розплющить очі.

Коли сніданок було з’їдено, а всі домашні справи відкладено на потім, Аня дістала улюблений яскраво-синій м’ячик Мушки. Це був не просто м’яч — це був «скарб №1». Він ідеально лягав у зуби, дзвінко підскакував на підлозі й завжди пахнув пригодами.

— Ну що, Мушастик, готова до тренування? — запитала Аня, виходячи на подвір’я.

Мушка відповіла коротким «Гав!», що означало: «Я народилася готовою!».

Аня розмахнулася і кинула м’яч. Він полетів високо, перелетів через кущі смородини, вдарився об стовбур старої яблуні й… зник. Просто зник. Мушка рвонула туди, де він мав бути, але повернулася з порожніми зубами. Її вушка трохи опустилися, а в очах з’явилося запитання: «Де він?».

Почалася справжня рятувальна операція. Аня і Мушка разом обстежували кожен сантиметр саду.

— Мушко, шукай! — підбадьорювала дівчинка.

Мушка працювала як справжній детектив. Вона нишпорила носом у сухій траві, заглядала під лавку і навіть перевірила старий поливальний шланг. У якийсь момент вона застрягла в густих заростях малини. Аня почула лише шурхіт і побачила, як хвостик-антена відчайдушно махає серед листя.

Через хвилину Мушка виповзла з малини. М’ячика не було, зате на її вухах висіло кілька павутинок, а на спині причепився сухий листок. Вона виглядала так кумедно, що Аня не втрималася і присіла від сміху.

— Ох, ти ж моя мисливиця! Давай перепочинемо.

Аня сіла на ганок, і Мушка вмостилася поруч. Дівчинка гладила її по м'якій шерсті, розповідаючи, що м’ячик обов’язково знайдеться, а якщо ні — вони куплять ще кращий. Мушка слухала дуже уважно, поклавши голову Ані на коліно. Вона розуміла кожне слово, кожну інтонацію. Для неї не так важливо було знайти іграшку, як те, що Аня шукала її разом із нею.

Раптом Мушка напружилася. Вона підвела голову, принюхалася до вітру і раптом тихо підійшла до старого дерев’яного відра, яке стояло догори дном біля криниці. Вона почала дряпати його лапкою і тихо скавчати.

Аня підійшла і перевернула відро. Там, у маленькій ямці, спокійно лежав синій м’ячик! Виявляється, він відскочив від яблуні, влучив у відро і закотився під нього.