Лист.

Наступної своєї зміни Олег згадав що йому дід наказував. Треба солдатиків згадати та пригостити, так і зробив. І сталося з ним, те, чого раніше ніколи не траплялося. Зморив Олега сон під час обідньої перерви. Ніколи такого не було. А тут вирубило, і сон незвичайний наснився. Начебто він на території підприємства бродить, та тільки тут немає нікого, безлюдно. І тягне його у дальній склад, а там під дерев'яною підлогою у правому кутку хід є прихований. Спускається він сходами у самий низ, знаходить у стіні нішу, а там офіцерська польова сумка лежить. Як у руки її  узяв, так почув, наче шепіт "листа, листа відправ".

Ось Олег і прокинувся в жаху як у ві сні. Подивився на годинник, півгодини спав. Підскочив і напарника змінювати пішов.

А вранці, коли Сергія побачив, покликав на пару слів.

– Що трапилося? З дідом, що? – Заварюючи каву спитав Сергій.

– Та дід, дякувати Богу, на поправку йде. Тут інша справа, тільки не лайся.

Олег про свій сон розповів.

– Наче дурня але… Є тут щось подібне?

– І не вір після цього у потойбічне, – задумливо промовив Сергій. – Саме смішне в тому, що я з твоїх описів приблизно розумію, де це може бути.

Місце вони знайшли швидко, а найжахливіше, що брало за душу, все було як у сні. Знайшовся і хід у підвал, і ніша у стіні з сумкою. Спочатку вони стояли мовчки, дивилися на неї, не наважуючись взяти в руки. Потім Олег, пожувавши губи, таки взяв її, відкрив і почав шукати.

– Ти що шукаєш? – Запитав Сергій. – Її по-доброму в музей місцевий треба віддати.

– Він просив листа відправити. Думаєш, музейники відправлять? Ага зараз. А не виконаємо прохання, гірше буде.

– Чортівня, – задумливо промовив Сергій, але пошуку не заважав.

Знайшовся лист, в одному з відділів лежав – старий, потертий папір, уже пожовтів, але адресу побачити можливо. Коли Олег побачив прізвище кому було адресовано листа його пересмикнуло – Синичкіній Тетяні Іванівні. У нього навіть руки затремтіли.

– Мабуть доля, – промовив він, посміхнувшись.

Польову сумку вони віддали до музею, а листа Олег забрав.

Знов знайомий будинок і квартира на третьому поверсі.

Двері відчинила Ольга.

– Знов Микола?

Олег дістав з кишені листа і мовчки простягнув дівчині. Та невпевнено взяла його, розгорнула і почала читати. А як прочитала, зблідла та почала плакати.

Олег не знаючи, що робити збирався піти.

– Зачекайте, – схопила вона його за руку. – Давайте чаю поп'ємо.

Потім вони довго сиділи на кухні за чашками з чаєм. Ольга розповіла історію своєї прабабусі та прадідуся.

Як виявилося, Тетяна з Богданом свого часу розлучилися негарно. Вони наговорили один одному багато зайвого. Тетяна не встигла сказати, що вагітна. Спочатку сердилася на нього, а потім їй прийшов лист, що чоловік зник безвісти. Але вона не перестала чекати, вірила, що повернеться. Сама виростила доньку, а потім і з правнуками допомагала. Вона багато писала листів до Богдана, хоч розуміла, що він ніколи їх не прочитає. Є навіть останній, прощальний лист. Бабуся дбайливо зберігала листи своєї матері.

Цей лист, який приніс Олег, розповідав, що прадід так само любив прабабусю, як і вона його. Він вибачався, освідчувався в коханні, пояснював свій вчинок.

От тільки зла доля винна, що до адресата лист так і не потрапив, багато років залишаючись лежати в глухому підвалі, зовсім поряд.

Настала хвилина мовчання, кожен думав про своє. Олег посміхнувся, прийнявши для себе єдине вірне рішення. Іронія долі, як правило, людина не хоче вчитися на чужих помилках, але не в цьому випадку. Олег пропустив історію Тетяни та Богдана через себе і вкотре переконався, що немає сенсу щось відкладати на майбутнє, тримати в собі старі образи або думати, що буде інша можливість.

Чоловік кинув погляд на задумливу дівчину та посміхнувся. Він залишиться в житті цієї родини надовго, перетворившись на янгола охоронця і можливо поруч із ними сам зможе відродитися.

Скрипнули двері і до кухні заїхав на інвалідному візку Микола.

– Якщо пропозиція праці ще актуальна, то я згоден, – зовсім тихо вимовив хлопець.

– От і добре, Микола, – посміхнувся Олег. – Завтра за тобою заїду. Як господиня дивиться на пропозицію відзначити цю подію усім разом? – він подивився на Ольгу, а та нарешті посміхнулася і така чарівна в неї посмішка виявилася.

– Позитивно, – пожала вона плечами.

Після найтемнішої ночі приходить світанок, потрібно просто в це вірити.