Реальне та нереальне.

Тиждень пролетів непомітно, особливих ексцесів Олег не помічав, хоча були випадки зі зникненням різних дрібниць. Ці зникнення призвели до війни між трьома відділами. Фінансовий відділ не хотів закуповувати нові інструменти, пропонуючи вираховувати їхню вартість із працівників цеху, таким чином вирішити проблему з крадіжками. Ті в свою чергу, тицяли пальцями на охорону, на кшталт хто не в змозі вберегти нехай і платить. Ну, а охорона теж усе списувала на працівників цеху, мовляв, у одязі ховають, коли з роботи йдуть. Людей же ніхто наголо не роздягне. Зрештою, Ніколас, так звали генерального директора, плюнув і поставив металошукач при виході з цеху.

Металошукач ознак життя не подавав, що тішило і засмучувало одночасно. Відсутність звуку говорила, що люди тут чесні і не промишляють крадіжкою. А з іншого боку, тепер якщо вранці не дорахуються чогось, винні будуть вони. Коли весь народ залишив приміщення, зробили обхід. Олегові одразу не сподобалося тут. Був характерний мороз по спині і відчуття чийогось пильного погляду, наче хто стежить. Олег різко розвернувся, але очікувано там нікого не було. Він продовжив обхід, відчуваючи, що за ним слідкують це бентежило, згадалися старі часи. Він знову зупинився, обернувся, нікого. Проходячи повз один із верстатів з дзеркальною поверхнею, вловив розпливчастий силует чоловіка у старій армійській формі. Аж поперхнувся, різко зупиняючись, але ні, більше у відбитку він нікого не бачив. Чи здалося, чи уява під враженням пліток грає злий жарт зі свідомістю.

Коли закінчили обхід із напарником, піднялися до пункту спостереження. Ніч пройшла на подив спокійно, і вранці ніхто не скаржився на пропажу.

Здавши зміну, Олег поїхав до діда, який впевнено йшов на виписку, але лікарі відмовлялися відпускати його додому прямо зараз.

До фірми працевлаштувався Олексій давній побратим Олега. Хлопець зразу зайнявся перевіркою офісної мережі та захистом серверів. Вільного часу на спілкування не вистачало обом.

Так непомітно пробіг ще один тиждень. І наче все заспокоїлося, Сергій радів, що все стабілізувалося, та тільки рано він радів. Знову в злощасному цеху потоп трапився, щоправда, не в зміну Олега, але його теж викликали бути присутнім як старшого. Як і минулого разу був відчинений кран з водою. Робітники ліквідували наслідки потопу, а Сергій нервово ходив з боку у бік, поглядаючи смикаючим оком на камери. Олег підійшов до нього.

– Що знову нічого не зафіксували?

– Знову даних немає, – лаявся Сергій. – Олег, я вже у містику вірити починаю. Хоч бери насправді екстрасенсів запрошуй.

– Та заспокойся ти, – Олег замовк, знову відчувши знайомий мороз на шкірі. Озирнувся та пересмикнув плечима. – Гаразд, йдемо чай пити, тут зараз від нас користі мало.

Він підхопив Сергія за руку, спрямовуючи убік його кабінету.

– Що Олексій каже? – спитав Олег коли вони опинилися за зачиненими дверима.

– Я дурень його у відрядження відправив до іншого офісу, – зітхнув Сергій. – Зрадів, що все тихо стало, а воно он як…

– Ось тобі і містика, – приснув Олег. – Як кажуть кіт за двері, миші в хату. То що Олексій у відряджені не є проблемою. Давай я з ним зв’яжуся, нехай займеться цим питанням впритул, тут відстань не має значення. Ти як, добро даєш?

– Та звичайно даю, – махнув рукою Сергій. – Треба його взагалі відкликати з відрядження.

– Не гарячкуй, – посміхнувся Олег. – так навіть краще, нехай миші почуваються у безпеці.

– Так, маєш рацію.

На тому вони і порішили.

Поки Сергій з Ніколосом розмовляв, Олег часу не втрачав, одразу подзвонив до Олексія.

– Чого ж Вам не спиться командире? – заспаним голосом промовив Олексій.

– Зовсім розлінився Льошка, – засміявся Олег, потім став серйозним. – Гаразд, а тепер у справі, тут знову миші пустують, що скажеш? Адже ти, напевно, вже щось встиг нарити? Я тільки не розумію чому мовчиш та Сергію нічого не докладаєш.

В трубці почувся невдоволений хмик, а потім тиша. Олексій не поспішав відповідати.

– Так солдате, – не витримав Олег. – Кажи в чому справа.

– Командире, а якщо я побожуся, що жодних таємниць фірми наліво не йде ви від мене відчепитися? – сумно спитав Олексій.

– Звісно, що ні, – хмикнув Олег.

– Я так і знав, ­– зітхнув хлопець. – Але спробувати потрібно було. Коротше, завтра в ранці вам на імейл скину усю відому мені інформацію, а ви вже самі вирішуйте, що далі робити. Тільки в мене прохання буде до вас.

– Яке? – здивувався Олег.

– Коротше командире, ви зразу мишеня не здавайте, з’їздіть до нього, поспілкуйтесь, а потім приймайте рішення. Домовилися?

– Таки завелося мишеня? – посміхнувся Олег.

– Так домовилися?

– Домовилися, – пересмикнув плечима Олег не розуміючи що трапилося.

– От і добре, – почувся задоволений голос Олексія. – Тоді вранці перевіряйте скриньку. На добраніч командире, – на цьому Олексій відключився.

Побувши ще годину на роботі, Олег подався до діда. Лікарі давали позитивні прогнози, але говорили, що ще потрібен мінімум рік реабілітації й підкріплюючої терапії, він як-не-як похилого віку.