Прокинься, є реальний світ!

Ольга тягнула важкі сумки на третій поверх, туди де була розташована старенька квартира яка дісталася їй з братом у спадок від бабусі – Синичкіної Віри Богданівни. Підійшовши до дверей, відчинила їх і нарешті зайшла додому, поставивши свою ношу на підлогу.

Розправила плечі та потрясла замлілими руками.

– Миколо? – гукнула дівчина, але відповіддю їй була тиша. Тяжко зітхнувши, Ольга підхопила сумки з продуктами та потягла їх до кухні. – Ох бідова голова, ­– скаржилася вона сама собі на брата. – Напевно знов поринув у комп’ютерні ігри та забув про реальний світ. ­

Так сталося, що у Ольги та Миколи нікого крім бабусі не залишилося. Прабабуся – Тетяна Іванівна Синичкіна померла коли Ользі виповнилося п’ятнадцять. Дівчина дуже любила свою прабабцю, досі пам’ятала кожну зморшку на її обличчі. Мати з татком пішли до іншого світу ще раніше, коли їй – Ользі було дев’ять років, а Миколаю на той час взагалі виповнилося лише п’ять.

Віра Григорівна душі в онуках не чула, пестила їх та виховувала як могла, стала офіційним опікуном незважаючи на свій вік.

Тяжко виховувати малечу? Так, але хто як не вона?

Якщо з Ольгою все було більш менш ладно, дівчина намагалася допомагати бабусі і вчилася, то от Миколці невистачало чоловічої руки. Він не слухав ні бабусю, ні сестру, вже в дванадцять років зв’язався з негарною компанією, та почав перетворювати їхнє життя на кошмар.

Ще важче Ользі стало, коли чотири роки тому не стало і Віри Григорівни. Дівчині на той час виповнилося двадцять років. Тут потрібно питання з похованням, із спадком вирішувати, а Микола зовсім з котушок зірвався. Перестав додому повертатися, до школи не ходив, прогулював, та доречи був неповнолітнім, а у неї якраз сесія.

Прийшлося переводитися на заочне навчання, шукати роботу та пізнавати усі грані дорослого життя.

Пройшов рік і життя стало поступово налагоджуватися. Ольга примудрялася впоратися і з працею, і з навчанням, навіть брата до тями привела. Микола на останньому році навчання взявся за розум, та навіть готувався поступати у вищій заклад освіти, але…

Без «але» в нашому житті ну зовсім ніяк. До хати завітала нова біда.

Не завжди минуле погоджується тебе задарма відпустити. Так сталося і з Миколою. Те оточення, в якому довгий час перебував хлопець, немов спрут тягнуло до нього свої щупальці, бажаючи повернути назад. Добре, що він сам не бажав повертатися у те болото. Тільки но Ольга зітхнула з полегшенням…

Миколу збила машина і хлопець попав до лікарні. Кривдників звичайно не знайшли, сам хлопчина ніби води у рота набрав. Прогноз лікарів був невтішний – каліцтво. Хлопець вже ніколи не зможе стати самостійно на ноги.

З того часу для Ольги почалися нові кола аду.

Брат зовсім замкнувся в собі, Ольга билася біля нього десь рік, намагаючись повернути хлопцю бажання жити повноцінним життям. Добре, що її статок дозволяв: лікарів, масажистів, інвалідний візок з останніми інноваційними розробками.

Та тільки Микола нічому не радів.

Так пройшов ще один рік, темний, моторошний, здавалося що виходу нема. Чим далі, тім страшніше ставило дівчині, бо брат зовсім змарнів та навіть одного разу намагався вкоротити собі віку.

Частково ситуація змінилася тоді, коли Ольга купила йому ноутбук. Цей дарунок був зроблений навмання, але прийшовся хлопцеві до душі.

Ні він не змінився, був похмурий, блідий та мовчазний, але в його погляді з’явилася полум’я зацікавленості.

З того часу в їх з братом домі поступово стали з’являтися новомодні гаджети: смартфони, планшети, флеш-накопичувачі, комп’ютер ще один ноутбук та безліч книг з комп’ютерною тематикою.

Ще два роки минули у відносній тиші. Микола залишався мовчазним, погано їв, відмовлявся виходити на прогулянки та спілкуватися з іншими людьми але хлопець більше не намагався вкоротити собі життя, та занурився у дивний мир комп’ютерних технологій та світової мережі Internet.   

Завершивши свої справи на кухні, Ольга розчинила навстіж шторі, потім відчинила кватирку запускаючи свіже повітря.

Зітхнувши дівчина підхопила пакунок з печивом та сік і пішла до кімнати брата. Він знов нічого не їв.

– Миколо? – Ольга увійшла до кімнати брата. Там її чекала вже звична картина.

Шторі зачинені та не пропускають денне світло у кімнату, повітря тяжке. Сам хлопець сидить у кріслі на голові навушники, кисті рук на клавіатурі, пальці швидко перебігають по клавішах, а погляд скляних очей прикутий до монітору.

Ольга підійшла ближче, поклала біля брата його сніданок, хоча напевно вже обід, а хлопець так і не помітив її присутності. Він наче перебував у іншому світі. Треба його якось повертати до звичного життя. Останнім часом вона питала себе чи потрібно було купувати усі ці гаджети? Зітхнувши вона прикусила губу і замислилася, а потім помітила на краєчку стола розгорнутий блокнот.

В дівчини навіть око засмикалося, бо зі сторінок блокноту на неї дивилося доволі знайоме обличчя! Це Богдан Синичкін, їх з Миколою прадід якого вони ніколи не бачили. Богдан загинув підчас війни,  Тетяна Іванівна – їх прабабуся дуже часто діставала з шафи стару фотокартку, лагідно її гладила зморшкуватими руками, з куточків очей жінки текли сльози.