Розділ 12

Розділ 12

Веранда поросла декоративним виноградом, на балюстраді стояли горщики із квітучими фіалками. Ранкова прохолода бадьорила, роблячи гарячий сніданок приємнішим.

— Все добре, але якби король від мене відстав, було б взагалі чудово, — бурчав Даніель, намазуючи масло на хрустку скибочку хліба. – Він вчора зробив мені подарунок.

—Як чудово, Елло. Що подарував? — пожвавішала русалка за сніданком.

— Мармурову статуетку із зображенням якогось безпритульного, — невдоволено пирхнув біс.

— Не бездомного, а аборигена. І статуетка не мармурова, а виконана з дуже рідко викопного каменю. Її привезли торговці зі східної країни, – поправила я брата.

— Ще краще, це навіть на мармур, а камінь! Ось же жмот! Це де бачено, щоб залицяльник каменюки дарували?

— Ти б це знала, якби не відволікалася на все поспіль у пошуках чогось цікавішого.

Даніель манірно надув губи, зображуючи крайню міру образи.

— До тебе не пристає сімдесятирічний старий? Я б подивилася, які краєвиди ти розглядала би.

Мене перебив звук посуду, що б'ється — зваливши один із горщиків, на балкон заліз скуйовджений рудий кіт. Його шерсть сплуталася, а морду прикрашали тонкі нитки павутиння.

— Відважний, що з тобою сталося?

Сардинія підвелася і зняла рудого кота з балюстради.

— Дякую, міледі, — сказав кіт, влаштовуючись на руках русалки, потім звернувся до мене: — Я думав над вашими словами, Мізрієль, про те, що треба знайти фею, яка мене зачарувала. І за першої ж нагоди втік від свого супроводжуючого. Я обнюхував усіх палацових фей, які мені траплялися, а їх тут чимало. Ішов коридором і почув запах феї, що доносився з вентиляції. Я вирішив перевірити, чи не та це чаклунка — запах був дуже слабкий. Видершись у повітропровід,  я доповз до кімнати, з якої долинали голоси. Якась Хрещена Фея командним тоном наказувала Себастьяну Брієру розібратися з вами, Мізріель. Вона говорила, щоб, пробач, я процитую дослівно: «Вбити рогату пройдисвітку». Себастьян обіцяв з цим розібратися і заспокоював фею, говорячи, що ви, Мізріель, ні на що не впливаєте, що ваша присутність не змінить хід справи.

— Не можеш бути! — вигукнула Сардинія.

— А я завжди казав, що Брієр негідник, — підтакував Даніель.

— Я його ніколи й не виправдовувала, — парирувала я.

— Треба щось робити! Цього не можна залишати! — Розхвилювалася русалка. — Розкажемо все королю!

— Він нам не повірить. Занадто великий вплив цієї парочки на обох монархів. Та й джерело інформації не варто розкривати. Мало як король поставиться до кота, який хоче стати драконом.

— Але ми не можемо сидіти склавши руки, — не вгамувалася бездушна.

— Треба бити їх зброєю, — я роздумувала над словами Відважного.

— Правильно! — відгукнувся Даніель. — Давайте вб'ємо Брієра!

— Який жах! — скрикнула жалібна русалка.

—  Ні. Ніхто нікого не вбиватиме. Ми зробимо інакше. Нам потрібно протриматися п'ять днів, доки принц прибере ще трьох учасниць. Коли нас стане двоє, — звертаюся до Сардинії, — вони не наважаться на замах. Занадто великий ризик бути розкритими, скандал може занапастити їхню репутацію. — я звернулася до Даніеля: — Роби, що хочеш, але моє з принцом весілля має відбутися у день фінального вибору. Це якраз останній день, коли я мушу повернути Брієру п'ять мільйонів.

— Або моє… — несміливо сказала Сардинія, відчуваючи себе зайвою. — Моє весілля з принцом. Якщо він вибере мене, я віддам твій борг, Мізріель. Ти була до мене така добра, і я не кину тебе в біді.

— Не треба ніяких принців — золота дракона вистачить на всіх. Розчаруйте мене, Мізрієле, і забудьте історію з Брієром, як страшний сон.

Їхня підтримка торкнулася мене, і я насилу стримала сльози.

— Дякую вам, мої дорогі…

З блюдця, в якому стояла моя чашка з чаєм, долинув дивний скрегіт, наче хтось хотів пробратися крізь нього.

— …Вибачте, справи.

Я взяла столовий прибор і пішла в кабінет по сусідству з приймальною. Поставила блюдце на письмовий стіл із різьбленими ніжками і, клацнувши пальцями, наповнила його водою.

— Міледі де В'єр, — сказала кістяна помічниця, вибравшись із незручного посуду, — здається, я знайшла те місце, яким ви цікавилися. Воно знаходиться у передмісті, на віллі Себастьяна Брієра.

— Брієр має будинок за містом? Ніколи не чула.

— За моїми даними, він виграв його у карти, але це ніде не афішувалося. За документами він досі належить колишньому господареві, а Брієр там господарює негласно.

— Тоді це дуже схоже на правду.

— Відьмак відвідує це місце один-два рази на тиждень, і, як ви казали, там найсильніше магічне поле.

— Це те, що ми шукали. Дякую за допомогу. Кістяна помічниця кивнула і стрибнула назад у блюдо.

Час минав, ідея викрасти у Себастьяна душу русалки була ризикованою, але гра коштувала свічок. Залишилося придумати привід, як пробратися в його лігво і обійти магічний захист. Над цим треба було поміркувати.