Обіцяна плата

  Приїхавши до столиці, хлопці купили людям гостинці, які їм давали, та нову одежу собі, в яку переодяглись, бо не гоже в столиці ходити в старій одежі.

  Максим, де живе барін, не знав.

  — Кириле, а де живе той барін, який ледь Богу душу не віддав, топлячись?

— А ти поїхав, навіть не знаючи до кого? — зареготав Кирило майже на все місто. — За мною.

  Розвернувшись грубо промовив Кирило. Зайшовши в хороми, барін сидів як цар, випиваючи щось не зрозуміле з хрустального келиха. Кирило промовляв в голові, роздивляючись все навколо: "Живуть же люди, ой живуть".

  — От і хлопці приїхали. Щось ви довго мою річ везли, — відповів барін, звідкись знаючи заздалегідь, що саме вони мають приїхати.

  На лиці максима була огида, дивлячись на баріна, в якого був живіт, наче в тільної телиці.

  Плати золотими червонцями за такий похід, — сказав Кирило.

  Натомість той відповів, дістаючи десь із низу невеликий мішечок:

  — Чому ж і не заплатити таким хлопцям? Люди, бачу, чесні, хороші.

  Максим плюнув через плече та перехрестився, як раптом все зникло. Виявилось, що вони в якомусь складському приміщені. Тільки міішечок залишився. До нього кинувся Кирило, але в мішешчку був попіл. Вони вийшли звідти, і до них одразу під'їхала карета, з якої вийшов вже сам барін, а нітрохи не відрізняючись від чортівської заміни.

  — А ви що тут забули, панове? — запитав той.

— До вас приїхали, віддати одну річ, яку передали. Тільки де живете — не знаємо.

  Максим дістав і передав згорток баріну. Той розгорнув його: в шари тканини був завернутий гнилий корінь, віддалено нагадуючи хрест.

  — Ви часом не розгортали?

— Та ні, ні, ось вам хрест, — відповив Кирило

  Барін дістав 2 холотих червонця, та віддав їм.

  — Їдьте, хлопці, додому. Ви й так біди наробили, ха-ха-ха-ха! Розсміявся барін сидівши в кареті, не далеко від'їхавши, він крикнув майже на все місто: — Твоя душа, Кирило, на половину продана, а поливина моя! Ха-ха-ха-ха!

  Хлопці миттю кинулися додому, прокручуючи в голові думки, що столиця на відьмах та чортах побудована. Тільки виїхали з міста, як раптом опинилися під селом де живе Кирило, наче й не їхали нікуди.

  — От тобі й дорога, на одномі місці, — пробубонів Максим до себе.

— Ну що, Кирило, бувай! Може, зустрінемось ще колись!? 

— Бувай, брате! — відповів той, діставши шаблю помахатись на останок.

  Дорогою назад, в тій же річці між двох сіл, Максим знову поїть коня, і знову та бабуся набирає воду.

  — Згинь, нечиста! Тьфу на требе! — сказав він.

— Ти не плюй на мене, скажи, як з'їздив, чи бачив баріна?

— А тобі яке діло!? Відьмо стара!

— А таке що староста в своїй хаті згорів, одне попелище залишилось.

  Максим миттю кинувся туди.

— А й справді згорів, от сучий син, — сказавши, зліз з коня.

  Жіночка, яка проходила повз, сказала, що іскри з дзвоном, які були в полі, миттю в ночі на хату перенеслись, від чого та загорілася, староста не вспів втекти з хати, після того в полі затихло все. Максим підійшов до попелища. На ньому лежав, чудом вцілілий мішечок. Він його розгорнув — в ньому були золоті червонці, які обіцяв староста.

  Максим зайшов у свою хату, висипав гроші на стіл, сказав:

  — Жінко, завтра їдемо на ярмарок!

  Жінка яка думала що діти пустують обернулась, та кинулась його обіймати разом з дітьми, промовляючи майже пошепки: "Вернувся, вернувся, рідненький..."