Побратим

  На іншому кінці села на зустріч також виїхав козак на коні.

  — Що за один? Звідки будеш? Чому сам? — обходячи по колу Максима, запитував.

— А яке, до біса, твоє діло, хто я і звідки? Сам то ти хто будеш?

— Я козак! Патрулюю село, щоб такі, як ти, тут не вештались!

  Він значно виглядав молодше Максима, а його статура міцнішою.

  — І я козак, який не потерпить такого відношення до себе!

  Максим витяг шаблю, суперник витяг свою. По селу пішов звук дзенькоту шабель. Максим вскочив на коня як і суперник. Помахавши шаблями деякий час, зупинились.

  — Сили рівні... Їдь собі далі, щоб я тебе більше не бачив, — сказав суперник.

  Максим, подивившись на нього, плюнув на землю, сів на коня і поїхав. Від'їхавши недалеко, Максим задумався: а чому б це раптом не взяти з собою ще когось? Він вернувся назад, де стояв той козак на коні, розігнавшись, стрибнув на нього, збив на землю та притиснув.

  — Ти що, геть дурний, чи з розуму з'їхав!?

— Я то може й з'їхав, але й ти скоро з'їдеш.

  Забравши шаблю та пістоля, Максим відпустив його.

  — Чого треба? Чом вернувся?

  Максим витяг з-за пазухи згорток, показуючи його.

  — А це що?

— Е, брате, я й сам цього не знаю. Приказали в столицю відвести до якогось баріна.

— А часом це не той барін, що минулого тижні ледь в озері не втопився?

— Та біс його знає, може той, може не той. Так що, поїдеш?

  Той лишень скривився, потираючи коротенькі вуса. Максим віддав шаблю, пістоля, скочив на коня та потихеньку від'їхав. Обернувшись, той вже був на коні. Максим свиснув щоб той їхав.

  — А й чорт з ним! — вигукнув вже теперішній напарник, промчавши повз Максима, який також помчав.

  Через деякий час Максим, трохи відстаючи, вигукнув, поганяючи коня: 

  — Кирило, ану зачекай!

  Той озирнувся з подивом:

  — А звідки ти знаєш, як мене звуть?

— Та так, щось в голову збрело, не зважай, — відповів Максим.

  Вони їхали повз старе озеро, яке заросло болотом, біля якого стояла, невеличка хатина.

  — Максиме, давай заїдемо, хоч би води нап'ємось?

— Ти йди, я тут почекаю.

  Кирило віддав повід, а сам пішов у хату. В хаті була вже така гарна дівчина, що Кирило забув запитати про воду. Русява коса, кругленьке рум'яне лице та невеличкого зросту.

  — Доброго дня вам пані! А чи не дасте нам води з моїм товаришем? Бо вже спрага замучила нас, — попутньо підівйшов до неї ззаду, взяв за плечі.

— Та чому ж не дати, таким гарним прубкам? Поцілуй мене... — Прошепотіла вона.

— Що? — перепитав Кирило.

Вона продовжила: 

  — Поцілуєш мене, нап'єтесь води!...

  Той її поцілував — і в губи, і в шоки, і в шию. Як раптом здійнявся вітер, коні на дворі почали лякатись. Дівчина почала говорити все голосніше:

  — Душу свою мені віддасиш? Душу свою віддай! Віддай мені душу!..

— З такою красунею й без душі насолода буде, — сказав Кирило.

  За мить, будиночок з дівчиною зникли, тільки криниця стояла, біля якої — старий пеньок, якого обіймав Кирило. З чого Максим голосно розсміявся.

  — Чого іржеш, як кінь перед змієм? — вимовив Кирило, злізаючи з пенька.

  Заспокоївшись, напились води та рушили далі.

  Не подалік від лісу хлопці вирішили перепочити, відпустивши коней пастись на галявині. Як раптом з лісу почали мчати розбійники, прямо у їхній бік. Кирило вскочив та засвистів так, що Максиму аж вуха позакладало. На свист мав прибігти кінь, який привчений до цього. Замість коня з землі перед розбійниками чи хто то був, повилазити чорти та почали розкидати їх. Розбійників було чоловік з 10, але після такого бою, повтікали у різні сторони, а чорти всмоктались у землю, так само як і з'явились. Обидва товариші, м'яко кажучи, були здивовані. За мить прибігли і коні. Оговтавшись після побаченого, розкурили люльки.

  — Максиме... Біля озера, в чортовій хаті, я душу віддав. Не встояв перед відьмою.

— На чому ж і чорти помагають, — важко зітхнув Максим. — Ну, віддав так віддав, це ж не моя душа, — з осудом відповів Максим.

  Кирило запитав:

  — Що ж то за згорток у тебе? Може розгорнемо? Всеодно ніхто не дізнається?

  Максим трохи вагався, але подумавши, погодився. На перевеликий подив, під кількома шарами тканини був невеликий золотий хрест, весь замазаний у крові.

  — На чому ж і нечиста до мене лізе, як мухи на гімно, — сказав Максим, загортаючи його назад.

  Кирило вигукнув:

  — По конях! Віддамо чортовому баріну його добро!