Посланець

  Розкажу я вам історію, яку мені мій дід розказував. Я в її повірив, а чи повірите ви думайте самі, а я начинаю.

  В нічному полі було чути дзвін металу та видно іскри. В селі, якщо можна його так назвати, швидше на хуторі, було все як завжди, як раптом в село приїхав посланець на своєму коні. Кінь був чи малий, усі милувались його красою, чорна грива переливалась на сонці. Посланець був вдягнений шикарно: в свиту, яка аж виблискувала, а чоботи були найновіші. Коли він ступав, то поселу було чути, як вони риплять. Вуса були густі та довгі, краї яких були закинуті аж за вуха.

  — Доброго дня, панове! — сказав він, увійшовши до хати старости.

— І тобі того ж, — серйозно відповів староста, доїдаючи солоний огірок. — Що став як стовп!? Сідай за стіл, — сказав він,кивнувши головою в сторону лави за столом біля стіни, попутньо обтираючи пишні вуса. — А ти, небого, на стіл накрий для незваного гостя! — Вигукнув він.

— Я прийшов повідомити вас, щоб ви сказали своїм людям. Треба в столицю з'їздити.

— Чого це раптом? Що людей не лишилось окрім нас?

— Та вже немає таких, як ваші. Всі тремтять від шороху, а подорозі туди я чув — і нечиста водиться.

  Жінка, яка була коло печі, косо кинула на нього погляд. Посланець, знімаючи шапку, сів за стіл, випив стакан на пару зі старостою.

  — Ох і хороша горілка, аж тепло стало.

— Ти мені за горілку не втирай, а кажи по ділу: для чого люди!? — Вскочив староста, спершись об стіл.

  Староста був високий, постарілий чолов'яга, з широкими плечима та сильними руками.

  — Потрібно до баріна одну річ передати, — сказав посланець, дістаючи з-за пазухи згорток.

  Тим часом в селі пішли чутки, що попередньої ночі біля села розгулялась нечисть, вдаючи битву на шаблях між козаками.