6.

****

Олександр Іванович непокоївся через Валентину, адже вона була на межі. Жінка то підхоплювалась бігти кудись в самих халаті та капцях, то голосила за старшими дітьми, наче за померлими, то кляла новонароджене немовля, то кричала, щоб не приносили їй те бісове байстря. Зав відділенням мав багаторічний досвід, різні випадки траплялись у практиці, проте цей був винятковим.

– Олександре Івановичу! – звернулася до нього молода медсестра. – Руденко категорично заявила, що відмовлятиметься від дитятка. Мені що робити? Готувати документи на відмову?

– Геть з моїх очей, дурна жінка! – лікар сердито гримнув на дівчину. – Хіба не бачиш, що породілля має симптоми післяпологової депресії? Їй наразі психіатр конче потрібен, а не документи на відмову! Чого б це жінці, яка має дванадцять дітей, без причини від тринадцятого відмовлятися? Особливо, коли так сильно чекала на нього?

****

Валя відчувала себе у якомусь страшному химерному сні. Вона бачила та чула все навколо наче крізь товщу води: розмиті образи лікарів та медсестр, їхні далекі голоси. Зміст сказаного проходив повз її свідомість, де встигла вгніздитися байдужість, тягуча, наче кисіль. І крізь неї блискавкою розрізало мозок розуміння: її діти в біді! А винний у цьому диявольський виплодок! То був не сон, а справжнє жахіття. І воно не закінчувалось.

– Добрий день, Валентино! – незнайомий лікар підсунув стілець ближче до ліжка та сів. – Мене звуть Михайло Семенович. І я тут лише для того, щоб ви почувалися спокійною.

– Михайле Семеновичу! – голос жінки видавав страждання. – Як я можу почуватися спокійною, коли всі мої діти в лікарні? Мені потрібно до них. Благаю, скажіть, хай мене відпустять.

Лікар невпевнено поялозив на стільці, пригладив сиве волосся, поправив окуляри та промовив:

– Олександр Іванович запевнив мене, що ви ще недостатньо зміцніли. До того ж як ви залишите свою новонароджену дитину?

– Це не моя дитина! – різко відказала, лікар аж виструнчився від здивування. – Це моє прокляття!

– Як це розуміти? – спантеличено запитав. – Що означає прокляття?

– А те й означає, – тьмяним голосом пояснила Валентина. – Мені одна відьма колись давно наворожила чортову дюжину дітей. А тринадцяте дитя буде проклятим і принесе біду в родину. От щойно тринадцятий народився – всі мої діти потрапили до лікарень.

Михайло Семенович прийшов виявити причини нервового зриву породіллі, а довелося вислухати якусь чортівню. Він нервово підняв окуляри, щоб потерти під ними ніс.

– Оце так справи… – пробурмотів.

Подальша розмова з пацієнткою не виявила нічого нового, всі думки жінки зводилися до прокляття ворожки, «чортового вилупка» та дітей, яких конче необхідно було відвідати в лікарнях.

****

– Знаєш, Саню, дивний випадок, – ділився спостереженнями психіатр із завідувачем пологового відділення. – Симптоми депресії наявні, але дивно, що вони проявилися так швидко після пологів, ще й так раптово. Хоча пацієнтка адекватна, мова зв’язна, відповіді змістовні, тільки от зводить вона усе в підсумку до якоїсь чортівні.

– Так і я про те! – погодився Олександр Іванович. – Найгірше, що дитину свою навіть бачити не бажає.

– А що там насправді з її іншими дітьми? – поцікавився Михайло Семенович. – Невже в лікарні?

– Так, дійсно у лікарні! – відповів колега. – Я з чоловіком Валі зв'язок підтримую. От він і підтвердив.

У психіатра від здивування спітніло чоло. Він протер його квітчастою хустинкою, і, знявши окуляри, протер і їх.

– Оце так справи!... – знов пробурмотів собі під ніс, і вже голосніше продовжив: – Я ж вирішив, що це – її вигадка, спричинена страхом втратити старших дітей. А виявляється – правда! Ворожка, прокляття… Містика якась… Ви краще священника до неї приведіть, чи ворожку якусь, щоб відробила те прокляття. – пожартував він з кривим усміхом.

****

Психіатр виписав антидепресанти та порекомендував встановити пильний нагляд за пацієнткою, щоб бодай чогось не утнула. Також за його порадою вирішили не позбавляти матусю товариства дитини: щоразу після годування (Валентина навідріз відмовлялася сама годувати «прокляте бісеня» ) новонародженого сина приносили в її палату.

Жінка спочатку кричала, зриваючи голос, що не хоче знаходитися в одній кімнаті з «цим». Згодом просто перестала реагувати: відверталася, ігнорувала, робила вигляд, що не помічає, наче павука, що вгніздився в кутку під стелею.

Немовля ж щось кректало, скавучало, пхикало, заходилось пронизливим плачем – усіма можливими способами намагалося привернути увагу матусі. Валя на все лише ковтала злі сльози та накривала голову подушкою, чекаючи, що хтось прийде і припинить ці тортури, забравши малого.

Страшні думки в її голові з’явилися не одразу. Спочатку «це» знов закричало, нарешті привернувши погляд жінки до себе. Валя скривилася від огиди: яке ж воно потворне! Смагляве личко зморщилося через крик, губенята скривилися від плачу, а оченята, запухлі від сліз, перетворилися на щілинки. До того ж воно безладно розмахувало рученятами та смикало ніжками.

«Яке ж воно мале й уразливе, – здивовано підмітила. – А скільки біди від нього! Якби ж він не народжувався. Якби ж його взагалі не було. Нічого б цього не сталося.»

Думки Валентини завирували, наче підняте вітром листя. Ось він тут, перед нею, причина усього лихого, що сталося з її родиною. Як було б добре, якби його не стало! Якби зник – і пам’яті про нього не лишилося. Тоді не було б прокляття, а все повернулося б до щасливого буття.

Вона дивилася на цю беззахисну істоту, неспроможну опиратися, а втомлений відчаєм та хвилюванням мозок вже малював білу лікарняну подушку на обличчі маляти та долоню, що притискає її сильніше, перетворюючи глухе пхикання в мертву тишу. Одна мить – і можна позбавитися усіх проблем.