1.

****

Валя з острахом спостерігала, як сутеніє за вікном лікарняної палати. Холодний вечір швидко наближався, накинувши на плечі важкі дощові хмари. Ще трохи – і за порогом стане ніч. А в її чорній темряві, як у давньому пророцтві, народиться біль і відчай, які стануть загибеллю для всієї родини та зруйнують таке плекане Валине сімейне щастя.

І справді: перейми накочували все частіше, ставали довшими та більш болючими. Валя відійшла від вікна, що от-от мало вмитися весняною зливою, розправила постіль та лягла на бік, тамуючи біль. Наступний спазм змусив її застогнати і стати на ліжку рачки, погойдуючись вперед-назад. А далі вона вже не могла ані сидіти, ані лежати, ходила колами, нервуючи сусідок по палаті.

Двоє дівчат, які були майже ровесницями старшої Валиної доньки, сиділи на своїх ліжках, не відриваючи очей від екранів смартфонів, та невдоволено бурчали собі під ніс.

– Женщіна! – нарешті не витримала і роздратовано вигукнула молоденька пихата білявка з об’ємним животиком. – Чого ж ви вищите, наче вас катують? Це ж нервує і заважає. Ідіть он у коридор стогнати!

Валя мало не розсміялася, адже це дівча незабаром саме почне шукати п’ятий кут, але стрималася і мовчки, підтримуючи важкий живіт, вийшла за двері та знесилено притулилася до них спиною. А з-за дверей почувся хриплуватий голос другої сусідки-неформалки, що мала коротке синьо-зелене волосся, пірсинг, здавалося, по всьому обличчю, навіть у язику, а ще незмінний щоденний макіяж у занадто темних кольорах:

– Що це за мода: народжувати, коли тобі під сраку років? Вона ще б на пенсії вирішила народити!

– У неї, певно, в молодості не склалося, от і вирішила надолужити, – сухий і байдужий голос білявки.

Валентина не стала слухати далі, тому що її накрила нова хвиля болю, від якої вона ледь не завила, зігнувшись, як могла.

Жінка пів ночі ходила коридором, тримаючись за стіни. Мозок же в якомусь дивному порядку виплескував у думки спогади, мрії, відчай, страх і щастя.

****

В молодості у Валі якраз склалося все якнайкраще і радість материнства вона пізнала, коли їй не було ще й дев’ятнадцяти. Її ж невдоволені сусідки ще не отримали досвіду, щоб зрозуміти те відчуття, коли після дев’яти місяців чекання, ранкової нудоти, різких змін настрою, набряклих рук та ніг, після доби переймів та невимовного болю пологів, взяти на руки й притиснути до грудей маленьке янголя – найбільше мамине щастя.

Вона, Валентина, готова була знов і знов проходити цей шлях, аби лише сяяли усмішки її дітей, аби в їхніх очах віддзеркалювався всесвіт. Так, вона щоразу з нетерпінням чекала моменту, коли нове життя в її руках із заплющеними очима та серйозним виглядом, міцно стиснувши кулачки, інстинктивно шукатиме губенятами мамину цицьку.

Щоразу, але не сьогодні. Зараз вона хвилювалася в передчутті пологів, але боялася все ж таки більше. Боялася сильно. До дрижаків. А нічні перейми підсилювали страх. Подвоювали. Помножували. Робили його реальним і відчутним на дотик.

А все через телефонний дзвінок.

Зранку навіщось зателефонувала Валина подруга дитинства Галина, з якою вони вже близько п’ятнадцяти років не підтримували жодних зав’язків. Це було дивним. Але сама розмова не просто здивувала – шокувала, вмить позбавляючи спокою:

– Привіт, Валю! Я чула, що вже майже справдилися слова ворожки: ти народила свою чортову дюжину!

Валентину аж пересмикнуло від слів колишньої подруги.

– Ще не народила, – коротко відповіла.

– Поки в очікуванні? – солодкий голос Галини здавався липким і чомусь колючим. – Ну то я бажаю народити швидше, бо, як я пам'ятаю, ця дитина, народжена вночі, принесе лише горе – втратиш інших дітей. Я ж у словах ворожки переконалася на сто відсотків: у мене справдилося абсолютно все, про що вона говорила тоді. Тому раджу не зволікати, якщо іншими дітьми дорожиш. – і поклала слухавку, залишивши занімілу Валю стовпом стояти посеред палати, приклавши телефон до вуха.

Жінка ніколи і не згадувала ту підліткову забаву, коли вони з Галею жартома пішли до ворожки про долю дізнатися, наче дорослі. Посміялися тоді з дивних і неможливих на той момент передбачень – і Валя викинула все з голови.

До сьогодні.

Гальчин голос, наче отрута, проникав у кожну клітинку її тіла, вселяючи передчуття чогось невідомого, невідворотного та жахливого.

Валя весь день вмовляла дитя у своєму животі народитися якнайшвидше, проте воно вважало, що не час ще заявляти про себе. Тому про наближення пологів свідчили лише мляві перейми, що стали частішими та сильнішими лише з наближенням вечора.

Прохання стимулювати пологи дуже здивувало лікаря, та він категорично відмовився:

– Валюшо, не варто хвилюватися, адже в тебе все в нормі! Маля з’явиться своєчасно. Я не бачу жодних причин пришвидшувати цю подію.

– Олександре Івановичу, тоді кесарів розтин! – благально простогнала.

– Яка муха тебе вкусила? – старий сивий лікар, який вже давно став хорошим другом їхньої родини, не міг зрозуміти дивного прохання Валентини. – Коли народжувала близнят, там навіть показання були, щоб кесарити, але ти, наче баран, вперлася, що народжуватимеш сама. А зараз і показань немає, і не в тому ти віці, щоб так експериментувати. Народжуватимеш сама – і крапка! – підсумував.

Валя все ще сподівалася, народити до ночі, але з кожною краплиною сутінок, з кожним спазмом переймів серцем оволодівали безнадія та відчай.

Близько третьої години у неї відійшли води, прямо посеред коридору. А коли на каталці її везли до пологової зали, вона чимдуж кричала, немов божевільна:

– Я не буду зараз народжувати! Ні! Ні! Ні! Треба дочекатися ранку! Не смійте! Заждіть! Треба трохи почекати! Хай тільки ніч мине!