Чортолов або віра у добро

Нехай це буде лише сон… Господи, нехай це буде лиш найжахливіший у світі сон! Серце тривожно калатало, а впевненість у думках розсипалась у голові неначе картковий будиночок. Страх зробив свою підступну справу, зламавши останню надію тримати себе.

Ще зовсім юна дівчина, що схилилася над непритомною бабусею, тримтячими долонями взяла її за руку. Ще вчора усе було добре. Найрідніша у світі людина, яка наразі лежала на скромному ліжку їх будиночку була ще досить молода, аби так раптово йти у небуття.

У єдиній кімнаті панувала напівтемрява. Світло масляної лампи, що стояла на старому комоді і невеличкий вогник у пічці. За маленьким віконцем вирувала негода і здавалося усі найстрашніші жахи, що мешкали десь у закутках підсвідомості справдилися у цей похмурий вечір.

Ще зранку бабуся почала жалітися на слабкість у ногах і турботлива онука, попри наполеглеві відмовляння рушила до найближчого та єдиного у ціх околицях лікаря. Будиночок їх стояв повідаль від решти тож до найближчих хатин було далеко. Батьки дівчини передчасно відійшли до засвіту, тож наразі їхня родина складалася з неї, бабусі та чорного кота, що прибився до них ще кілька років тому, незабаром після смерті рідних.

Лікар прийшов. Сумнів у його словах бути не могло. Бабуся одужає, це лише перевтома. Цілитель, що свого часу бачив чуму великих міст, лікував поранених після війни, маючи подібний досвід просто не міг помилитися. Якби щось було не так - він би сказав.

Але щось таки було не так. Бабуся прилягла відпочити, швидко заснула і вже кілька годин лежала з заплющеними очима. Дихання її було рівне, але здавалося поволі слабшало, а розбудити її не було змоги. 

Лікар сказав, все буде гаразд, і попередив, що їде на кілька днів. Сказав, що бабусі потрібен лише спокій та перепочинок.

Зараз дівчинка готова була бігти крізь негоду, але розуміла, що вже не застане того на кого покладала найбільші сподівання. Можна було побігти по допомогу до хоч і далеких, втім усе ж сусідів… Але вона боялась іти. Боялася, що лишивши найріднішу у світі людину саму вже не побачить її живою.

А ще цей незвичний страх. Негода за вікном і червоне полотно навпроти ліжка біля пічі. Здавалося на ньому завмерла якась потойбічна почвара, якої раніше у жодний з вечорів бачити не доводилося. Підозріла маленька тінь, що нагадувала чорта і час від часу перебрали лапами змушувала серце дівчинки калатати ще сильніше.

Вона спробувала прибрати полотно, втім тінь не зникала. Поруч не було предметів схожих за формою, щоб могли створити подібний силует. Дівчина повернула тканину на місце, а силует, неначе на мить посміхнувшись, продовжував карбуватися на полотні.

Навіть кіт, що зазвичай завжди був поруч, нині забився у дальньому куті кімнати і здавалося злився із темрявою. Тепер вона насправді залишилась сама.

— Допоможи. Будь ласка, допоможи! — тримтячим голосом сповненим сльозами мовила дівчина здійнявши голову до стелі. — Я не можу сама… Не зможу сама!

Погляд дівчини знесилено ковзнув по стіні на якій у тьмяному світлі лампи виднівся портрет спочилої матері.

— Будь ласка, — лишень і встигла мовити дівчина сідаючи на підлогу, й охоплюючи голову руками.

Несподівано поруч із піччю щось заворушилося. Крізь заплющені очі пробилось біле світло і враз згасло.

Спочатку все було, як у тумані, а коли зір врешті повернувся вона ледь стримала крик побачивши перед собою високого чоловіка у довгому шкіряному плащі, темних чоботах і чорних штанах. З-під капелюха з широкими полями проглядалося вьюнке, темне волосся, а погляд незнайомця здавався глибоким й спокійним. 

— Ну ось і він. Чорт, що відкидав тінь, — промайнуло у голові дівчинки і вона з останніх сил закрила собою лежачу на ліжку бабусю.

— Не лякайся. Я тут щоб допомогти, — коротко мовив незнайомець поглянувши на червоне полотно.

Тепер вона бачила. Відбивання не було грою зору. Невеликий силует чорта повільно перебирав скоцюбленеми руками. Неначе павук, що плете свою павутину. От тільки здавалося він не майструє щось із ниток, а ніби змотує їх до себе. Витягує нитку життя з її найріднішої у світі людини.

— Зникни, — ствердно мовив чоловік у плащі.

Фігурка чорта на мить застигла, ніби воліла здатися лиш плямою тіні, що її відкидає дрібний кімнатний інвентар. 

— Я бачу тебе, — протягнув голос незнайомця. — Повертайся у пітьму!

— Очі бачать, та руки короткі! — насміхаючись врешті озвався чорт ще з більшою силою почавши тягнути невидимі оку нитки.

Нині, голос рогатого був майже у рівень своєму візаві, і вже не здавався таким, що належав маленькій тіні.

Не гаючи часу гість у капелюсі взяв до рук масляну лампу, намагаючись освітити усі куточки невеликої кімнати.

— Дарма шукаєш! — рознісся кімнатою дзвінкий сміх. — Тінь у цьому світі, а власник її ні. Не заважай і дай мені забрати своє! 

Дивний чоловік на мить поглянув у вічі дівчинці. На відміну від нього, її очі були сповнені сліз, а зневірений погляд нервово перекидався від бабусі до тіні на полотні.

Несподівано у дальньому куті, протяжним навчанням озвався кіт який неначе волів нагадати про себе. 

Реакція чоловіка була миттєвою, схоже, як і рішення, котре прийшло до його свідомості. Тепер погляд незнайомця спрямувався на пухнастого хижака, що вдруге підтвердив власну присутність протяжним навчанням.

Наступної миті, чоловік у плащі здійняв руки до гори, і тіло його поволі опустилося на підлогу. Нечутно. Здавалося він згорнувся м'яким клубком, ніби вправний танцівник, що намагається зобразити граційного лебедя. 

Схоже він заснув, а можливо помер, ще більше налякав і без того розгублену дитину своїм теперішнім станом. Але коли погляд дівчинки вкотре ковзнув червоним полотном, на ньому було вже дві тіні.

Зображення чорта встигло лише перелякано озирнутися, а вже наступної секунди його силует назавжди поглинула тінь кота, яка миттю раніше з'явилася на полотні.