Чортик у сорочці

Смарагдові очі уважно ковзнули по квітах диких троянд. Вони вже розцвіли і їхній запах приваблював бджіл, які старанно збирали пилок для свого меду. Дівчина обережно, щоб не поранити пальці дрібними шипами, зірвала одну квітку і піднесла її до своїх губ. Пухкі губи злегка розплющились і з ним злетів шепіт. Слова звучали не перебірливо, немов із вигаданої мови.

Несподівано вітер став сильнішим, заплутав темне волосся дівчини, а потім зірвав квітку з її рук та поніс її у бік села. А очі, кольору літнього листя на деревах, з цікавістю спостерігали за тим, як з квітки зриваються червоні пелюстки на вітрі. Губи зігнулися в легкій усмішці, вона поправила кошик на кисті, а потім повільно попрямувала слідом за віднесеною квіткою.

Чим далі вона йшла стежкою, тим більше сільського шуму долинало до її вух: мукання і кудахкання худоби, крик чоловіків що працювали в полі, веселий сміх жінок, які пішли прати до річки, щоб пліткувати, і пустотливе перекрикування дітей між собою в черговій грі. У цьому селі життя било ключем, сховане від чужих очей в оточення лісу і захищене лісовиком - принаймні в це вірили люди, які тут жили.

Ідучи ґрунтовою дорогою, шатенка вітала односельців легким кивком і м'якою посмішкою, а ті відповідали їй тим самим. Тим часом кілька пелюсток троянди занесло на поріг однієї хати. Там зараз на всю працювала пухкувата світлошкіра дівчина. Її червоний фартух з калиновим візерунком був у борошні, а руки змішувала тісто. Дівчина хотіла спекти свіжий хліб, поки чоловіка не було вдома, щоб на вечерю той уже міг скуштувати теплий шматочок прямо з печі.

Тильною стороною долоні витираючи піт з чола, вона кидає швидкий погляд у бік вікна, звідки відкривався краєвид її двору. І щоки в мить покриваються невдоволеним рум'янцем, коли вона бачить капну світлого волосся хлопчика, який крався до її курника.

— Данко! В тебе знову біс вселився?! Що ти твориш? — кричала сусідка Марго, розмахуючи руками й вибігаючи з хати. — Ану киш із курника! Я зараз як за вухо зловлю, одразу до мамки відведу! Негідник!

Світлі кучері на голові підстрибнули, коли хлопчик подивився у бік жінки, що наближалася. Він різко розкрив хвіртку курника і голосно посміюючись, побіг через город у бік іншого будинку. Марго злісно вилаялася собі під ніс, почала ловити своїх курей і намагатися загнати їх назад, поки ті не розбіглися по всьому селу і не потрапили під зуби лисиць, які навесні почали пробиратися з лісу в їхнє село, щоб поласувати смачним м'ясом.

Через чужі городи Данко вибіг до дороги й сховався під деревом у кущах, щоб перевести трохи духу. Легені трохи горіли від бігу, а серце било об грудну клітку, але всередині щось радісно тріумфувало від маленької капості. Немов маленький потік у грудях, який ставав більшим та розтікався по руках і ногах, відчуваючись дивно важко та особливо неприємно.

Сміх вирвав Данко з роздумів. Він обережно визирнув з-за кущів і побачив групу старших хлопчаків. Це була компанія Степана, сина коваля, троє друзів жили по сусідству і часто ходили гуляти до річки, або ж ходили на сінник, де сміялися з дівчатами, поки їх не гнали старші звідти.

— А куди ви йдете? — вибравшись із кущів, із дитячою цікавістю спитай Данко.

— Туди, куди дрібних не пускають, — зі смішком відповів найвищий зі старших хлопчаків.

— Я вже не маленький! Ось як виріс! — підвівся трохи на шкарпетки, намагаючись хоч трохи здаватися вищим, ніж був. — Візьміть мене з собою. Я не гірше за вас вмію веселитися!

Грати зі старшими хлопцями завжди було цікавіше. Адже вони робили те, що молодшим не дозволяли старші. Саме через це Данко хотів стати частиною їхньої компанії, наче це могло дозволити йому стати старшим в очах інших. Але ось компанія з трьох старших не особливо хотіли возитися з дитиною, тому переглянувшись, вони немовби беззвучно поділилися ідеєю, яка одночасно спала їм на думку:

— А сходи на подвір'я до шептухи й принеси звідти щось, — хитро посміхаючись, відкриваючи свої верхні зуби, мовив Степан. — І тоді ми, так і бути, візьмемо тебе з собою на річку.

Данко чув чутки про шептуху, що жила на краю їхнього села, багато хто говорив про те, що вона допомагала їм позбавитися різних хвороб, а іноді й у будинках щось робила, щоб було спокійніше жити.

— Усі ми ходили надвір до шептухи, і кожен щось приніс звідти! — мовив хлопчик з квапною кучерявого волосся на голові.

— Та він злякався! — посміювався другий хлопчик, гордо задираючи ніс.

— Нічого я не злякався! — обурився Данко, ось тільки тремтіння в ногах хлопчик відчував, і переживав, що це можуть помітити старші. — Просто... Якщо зловлять, сильно лаятимуть...

Степан трохи посміхнувся. Підійшовши до хлопчика ближче, поплескав його світле волосся.

— Ми тебе не примушуємо. Якщо тобі страшно, то залишайся тут, а ми підемо до річки.

Усередині Данко щось заворушилося. Він відчув, ніби чиїсь руки ковзнули з грудей до горла, обхопили його, на кілька секунд перехопивши подих. Слова вирвалися з його вуст швидше, ніж він встиг їх усвідомити:

— Самі ви злякалися! — вдарив Степана по руці, невдоволено примружився. - Не боюся я шептуху! Прямо зараз принесу з її подвір'я щось!

Розвернувшись, хлопчисько кинувся геть від старших до будинку, що знаходився майже біля краю села, в протилежному від річки напрямку. Нікого не бачачи й не чуючи, Данко добіг до дерев'яного будинку і зупинився біля хвіртки, вдивлявся у вікна, намагався зрозуміти чи вдома шептуха Мотря. Але, не побачивши жодних рухів, відчинив замок на хвіртці та вступив на чужу ділянку.