Розділ 9. А в суботу рано мати дочку била: "Ой нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?

— Ти що… курятник завів? — крізь сон пробурмотіла я. Сонце било в обличчя, а голова тільки дужче боліла від співу півнів.

І лиш тоді, до кінця усвідомивши до кого звертаюсь і де, я розплющила очі.

Навколо було якось… дивно. Будинок вже ніби готовий в ремонті, але запустий. Я багато разів хотіла прийти сюди та Яків не пускав. Іноді навіть не пускав у ту сторону.

Тепер я оглядала збудовану оселю і не могла повірити, що це робилось для мене.

Яків сидів у кріслі, в яке я вчора плюхнулась і заснула. Тепер воно стояло біля ліжка. Він спостерігав за моєю реакцією.

Я вгледілась у його лице. Синяки під очима, розпатлане волосся.

— Ти хоч трохи спав?

Він кивнув.

— Години з дві.

— А інші?

Він відвернувся і вдивлявся у далеч поля за вікном.

— Був у брата.

Я напружилась, але нічого не виказала.

— Ти маєш на це право,— спокійно сказала я, — Ти маєш за нього хвилюватись. Проте я не могла пощадити людину, яка хотіла підписати на страждання моїх пращурок. Вони віджили своє і він не має права лізти у потойбіччя.

— Але писанку ти приготувала про всяк випадок, — іронічно усміхнувся він.

— Якщо думаєш, що я маю привілеї через знання чар і через це можете робити…

— Гей, я його підтримав чи що?! — обурився він, — Я зараз з тобою, а не з ним. Хоча це було б набагато простіше.

— То що ж ти в нього робив?

— Виказав все, що думаю, — занурюючи руки у волосся промовив він, — і попрощався… — додав він.

Поміж нами встала тиша. Я піднялась і почала готувати сніданок, який ми так само з'їли не промовивши ані слова.

Тоді у двері ввійшли. Ніхто навіть не постукав.

— Він помер, — льодяним тоном промовила Килина, — Якого біса, Ярино! — вже закричала вона, хапаючи мене.

ЇЇ погляд палав, на щоках були сліди нашвидку утертих сліз. Очі шукали відповідей і підтверджень.

— То ви їй не розповіли всього... — здивовано протягнула я. В пригніченому обличчі Якова я найшла підтвердження. Тоді повернула обличчя знов до колишньої подруги, що вчепилась у моє передпліччя.

— Відпусти, — наказала я.

Килина витріщила очі і перестала стискати мою руку.

— То якою жертвою нещасний Кирило виставив себе?

— Ти справді відьма, — процідила вона, — як ти тоді й казала на весіллі. Я думала, що ти намагаєшся влитись в спільноту своїх нових подружок, але ти була їх очільницею.

— Ти знала мене, Килино. Я не звинувачую людей без підтверджень.

— То що ж тоді привело твою ангельську кров до диявола? — розлючено випалила вона.

— Скажи хоч слово погане про мою мати і писанкою я вже пофарбую твою долоньку, — прошипіла я,— Твій любий Кирило вистежив нашу родину і вбив мою матір. Мою матір, відмінила прокляття. Так, Килино, відмінила, схоже твій суджений забув про це нагадати, бо інакше б його історія, якою вона б не була, не змогла б виправдатись. А мені він вчора вкотре нагадав, що кров'яна помста одвічна.

— Ти зробила його безплідним… — стиснувши кулаки із тремтячим голосом промовила вона.

— То не тебе ж, — фиркнула я, — Такі як він не мають плодитись.

— То чим же Яків тебе влаштував?! — вже не стримуючи сліз закричала вона,— Чому ти обрала його, а не мене!?

У її погляді майже читалась ненависть із танучими домішками любові, як до мене, так і до колишнього брата. Тепер ми обидва зрадники для неї. Якову було боляче від цього, я знала.

— Він бачив суть свого брата. А ти ні.

— То чого ж ти дозволила нам одружитись?!

— Я хотіла помститись. І знаєш… нинішній розклад мене досить влаштовує.

— І ти обрала мене жертвою своїх інтриг?! — взревіла вона.

— Ти була втягнута від початку, — співчутливо промовила я, — Він шукав мою слабкість, яка б підтримувала мене поміж горя і запевнився, що це ти, — я покачала головою, — ти шарахалась від Медоради і Орести, хоча вони були тоді відьмами лиш на плітках. І, так, зізнаюсь, тому мене охопив страх втратити тебе. Я пішла туди, де не буде цього, а ти наблизилась до чудовиська. Посеред нас обох здоровий глузд завжди лишався при мені.

Вона підтиснула губи. На очах блищали сльози.

— Ти вбивця тепер, Ярино, — процідила вона.

— Знаю, — пожала плечима я, — Хочете — судіть. Я відрікатись від зробленого не посмію. Це моя заслуга і я не подарую її "долі випадку".

— Суд буде, Ярино, — промовила вона, — Неодмінно! — і вона вийшла, гаркнувши дверима.

— Воно тобі треба? — втомлено вимовив Яків, — запереч все і на тому скінчиться. Тобі повірять.

— Я тебе не тримаю — промовила я, — Ти… нема від кого вже мене захищати. Можеш не втягуватись більше у ці інтриги.