Розділ 8. Прийшла п’ятниця – поховали Гриця.

Наближався квітень. Сніг вже давно розтанув, але тепло ще й не думало наближатися. Ми продовжували ходити від хатини до хатини, передаючи гостини, даруючи усмішки. У мене були привітні відносини з усіма в селі. Як біда ставалась, то знали, що донька Мирослави має не менше знань за матір і радо вітали мене у кожному домі. Так, надавши настоянок хворобливій сусідці, на шляху повз річки мене дочікувався Яків. Я посміхнулась йому, і ми йшли вздовж берега, обговорюючи небилиці. Часом нам траплялися односельчанки, та вони ні слова не казали. А хлопці не соромились нагадувати за прокляття. Притому не мені, а звертаючись до Якова.

Ми звернули на тропу до дому, що приймав нас ніби рідних. Та при тому лишався під владою вбивці.

— Ярино, Якове, ви вже повернулись з прогулянки? — усміхнулась Килина, накладаючи трав у мою чашу з чаєм.

— Звідки, сестрице, знала, що ми разом гуляли? — зацікавлено усміхнувся Яків.

— То вийшла на подвір'я, а ви крізь річку йдете. То й чутки повзуть неначе мурахи. Тож ви вже чи підтверджуйте, чи осперечуйте.

Вона сміялась вимовляючи це, на обличчі мелькотіло хвилювання.

— Прогулянок же не заборонено, Килино, — сказала я.

— І навіть хлопця й дівчини, — не дав заперечити Килині, що вже відкрила рота, Яків, — ми найближчі люди до вас у цьому селі. Хіба на тих правах ми не можемо стати гарними друзями?

— Та дружіть на здоров'я, — пробурмотіла Килина, продовживши хазяйнувати,— проте як до Кирила дійде, самі вже витягатиметесь. Я на правах нічого не знаючої і слова не вимовлю.

— Добре, Килино, — усміхнулась я, сідаючи, — якщо що, дізнаєшся першою.

Яків здивовано покосився на мене та я продовжувала дивитись на Килину доки вона не кивнула.

— Гаразд, — усміхнулась вона, накладаючи меду в свою чашку, — якби ж ви зійшлись… — мрійливо промовила вона.

Із хатини ми вийшли разом. Спочатку додому зібралась одна я та Яків викликався супроводити мене.

Ми знову йшли вздовж ріки доки не звернули на поляну, де влітку проростають маки.

— То й часто ти їй так брешеш?

— Я не брехала. — сказала я, відриваючи колос, — Я справді їй першій скажу. Про весілля.

— Ммм, ну хоч мене то попередь.

— Без нареченого весілля не станеться, не переймайся.

— То диви іншого не підшукай.

— А я Макара покличу. Він радий буде.

— Ооо, так, він буде

Ми розсміялись.

— А колись я думала, що душі ближче Килининої мені немає...

— Зараз це змінилось? Бачиш це у комусь іншому?

— Ні... просто розгледіла це і в ній, — сумно додала я, опускаючи руку в струмок. — Як і ти з Кирилом.

Його усмішка зійшла з вуст. Він підійняв один із полишених колосів і почав перебирати його руками.

— Треба їм повідомити, — сказав він, відриваючи верхівку колосу, і викидаючи на землю, — Після Пасхи. Що думаєш?

Я усміхнулась і взяла його під руку, притиснувшись. Повіяв холодний вітрець.

— Покажеш хату?

— Пізніше, — сказав він, кладучи свою руку поверх моєї, — а поки пішли до тебе.

***

Отож, домовились на Пасху. День у день ми підпалювали чутки, проте не давали однозначних жестів. Килина так і згорала з цікавості та нічого не казала. При ній ми змовились поводитися спокійно й навіть відсторонено. Це трохи охолодило її, проте обернуло в пильність. Те нам і потрібно було.

Ми з дівчатами готували обряд. Яків ознайомився з нашим ритуальним місцем і з часу на час навідувався туди, аби запевнитись, що ми не чорномагствуєм.

Але він не міг нікого привести. Ми за це потурбувались.

— То що плануєте на свято Господнє? — спитав Яків, заволочений туманом. Він вдивлявся у наші приготування. Зілля варились, трави освящались. Я розповідала дівчатам про властивості трав.

— Не твого розуму справа,— зневажливо кинула Медорада.

— Тебе сюди привели не як гостя, а щоб ти здати нас не міх,— хмикнула Ореста, плетучи вінок. — Тому не дозволяй собі зайвого.

— Ви мене випроваджуєте? — здивувався він і собі перебираючи старе колосся і сплітаючи сухий вінок.

— Вони праві, якщо не робиш діла, то і не втручайся, — усміхнулась я.

— Але… — він шукав слова та вони застрягли в горлі.

— Іди, коханий мій, — протягнула я, посилаючи Якову повітряний поцілунок. Медорада і Ореста захіхікали,— Гріхів не скоримо, тож живи собі зі спокійною душею.

Хлопець підійнявся і надів вінок з колосся на голову.

— Заберу як трофей, — сказав він і шутливо відкланявся.

— Кумедний він в тебе, — промовила Ореста.

— Так, Яро, не засумуєш та обережно.

— Пильную ніби яструб, дівчата. Килина вже робить борону з осики. У Чистий четвер, як закінчить, сподівається знайти відьму.