Розділ 7.2. Як прийшов четвер – та вже Гриць помер.

Удень ми гуляли селом. Щоб уникнути передчасних зустрічей, ми пішли сосновим лісом, котрим протікала ріка.

— Це вона ж, — промовив Яків, — диво-ріка.

— То ти тут обереги робиш?

— Батько робить. Він заклявся ніколи не шкодити. Тільки захищати.

— Як тоді ж твій брат до того доріс? Записи не могли так вплинути.

— Це був щоденник. Він розкривав одну сторону, а до іншої Кирило був не охочий звертатись. Не найкраще то було заняття для дванадцятирічного хлопчини.

— Однозначно, — виплеснула я і сіла на холодний камінець, щоб спостерігати за бурлячим потоком. — В наших краях вона спокійніша.

— Це так, — промовив Яків, поклавши на камінець простирадло. То для того він його таскав?

Зайти в хату було ніби знову ожити, бо кінцівки вже переставали відчуватись.

Мене напоїли чаєм і біля печі ми затягли бесіду, що перетікала з одного в інше, із досвіду до анекдотів.

Поступово я пізнавала їх родину, побут, характери. І ані натяку на засудження мого походження. Чи правда це так?

Хоч би як вони не запевняли, посилала звіти дівчатам, щоб ті не переймались і могли тримати обставини під контролем.

— Ти все ще сумніваєшся? — здивовано покачав головою Яків, спираючись на косяк. Я була тут третій день.

— Я все ще не знаю як твій брат вмовив мати прийняти вареники. Вона підозріла до невідомостей.

— То давай зробимо це нашою угодою, — він протягнув руку, — таємниця на довіру.

Я скептично огледіла протягнуту долоню.

— Перестань, будь ласка, — серйозно промовив він, — якби я бачив в тобі загрозу, то не пусти би до села, не те що до батьків.

— А хто б мене утримав? Чи в тебе є запасні методи? Якщо я не буду такою, як ти собі уявив.

— Я не буду звертатись до Кирила, — промовив він і, трохи помовчавши, додав: — пішли.

Він дивився як я уперто стою на місці і пішов сам, допоки мені не наскучило і пішла за ним. Ми прийшли до конюшні.

— У тебе є кінь? — здивувалась я.

— У батька. Це його конюшня. Але, — він осідлав білого в яблуках, — можемо покататись, — він знов протягнув руку.

Якийсь час я вагалась, та цікавість перевершила вагання. Я забралась на коня і обережно пригладила вичесану шорстку.

— Як його звати?

— Її. Марися. Найлагідніша з усіх.

— Ти в противагу це кажеш, чи як?

Він розсміявся і потягнув за повідець. Ми ворухнулись і почали ходити.

— Ніколи не їздила? — здивувався він.

Я покачала головою, що він мав відчути, бо я міцно трималась його. Незабаром мою відповідь підтвердило і лякливе “ой”, коли ми похитнулись.

Яків дав мені звикнути, поки ми ходили. Я трошки відсторонилась, вже сидячи впевненіше. Тоді хлопець потягнув за повід і ми побігли. Спочатку повільно, а потім прискорюючись.

Ми їхали, а вітер бив по щоках, хоч світ і кружляв та серце билось галопом під темп кобили. І незабаром цей перебіг картин став цілісним моментом. Почуття загострені, і лиш божевілля охопило свідомість.

Му зупинились на холмі, з котрого виднілось усе село.

— Дану водив сюди? — спитала я, вдивляючись у буденне життя Сивояру.

— Вона і сама тут була. Її взагалі складно здивувати. Цим вона мені і не подобалась.

Невдоволено цокнувши, я усміхнулась і він продовжив:

— А в тебе очі сяють від нових видів. Навіть від знайомств. Навіть від тих, яким не була від початку рада.

Я не знайшла, що відповісти. Просто продовжила спостерігати.

Шляхом назад я вже насолоджувалась у всю. Нам зустрічались прохожі, та ніхто не мав змоги розгледіти нас, вітер бив їм в лице і доводилось загортатись, щоб не промерзнути. А ми віддались його потоку, він огортав наші спини власною ковдрою з відчуттів.

Червоні, запхані і веселі ми зайшли до батьківської хатини. Я почала допомагати хазяйці і вона наставляла мене у деяких

домашніх справах, розповідала про сімейне життя. Про старшого сина розмова ніколи не заходила.

Наступного дня до передпокою явилась гостя. Ще з порогу кожен присутній відчув напругу, що рознеслась по хатині.

— Марфа, — з неприязню промовила я.

Та увійшла, сідаючи на лавку. Чорнява, кароока, та шкіра її не була блідою. Гарна жінка років тридцяти. Якби ж не зрадниця.

— Рада бачити тебе у доволі приємних обставинах, Ярино, — почала вона, знімаючи з шиї шарф.

— А я тебе не дуже, — сказала я, сідаючи у крісло з іншого кута гостьової кімнати. Яків сів поряд. Поміж відьмами у крісло сів занепокоєний господар, окидаючи поглядом то правий кут, то лівий.

— Чи будеш ти чаю, Марфо? — спитала хазяйка, стаючи біля столу за яким всілась гостя.