Чорти в голові

Розділ 7.1. Як прийшов четвер – та вже Гриць помер.

Як тільки скінчилось наше гуляння, Яків сповістив, що поїде додому на два місяці.

— Мені то що? Твої справи.

Мені намовили не розголошувати наш договір.

Ці місяці я спокійно ходила по вечорах до хати Килини, а глибокої ночі приймала у себе дівчат. Їм випало по одній стежити за Яковом та в свою чергу ходити до знахарок на вчення.

Березень цьогоріч був холодний. Стукіт зливи не міг сповістити про чий-небудь приїзд, проте згодом на своєму порозі я знайшла Якова. Причому він одразу ж завалився з дороги до моєї хати.

— Гей! — обурено вигукнула я, коли він поклав мокру шкіряну сумку на стілець. Там одразу з'явилась калюжка. Безперестанна стихія — єдина причина з якої я пустила його не відправивши за всіма чортами до своїх брата і сестрички.

До розмов діло не йшло, тому мовчки я наклала вечерю і він з подякою кивнув.

Була вже пізня година, а злива і не хотіла вщухати, тому на ніч я влаштувала хлопця внизу на дивані, а сама піднялась у спальню нагорі. Пускати його до кабінету-спальні матері я б нізащо не наважилась.

Зранку мене збудили сонячні промені. З дерев по даху били краплі вже уйдешнього на покій дощу. Усю ніч я ворочалась не в змозі змиритись із сторонньою присутністю. Коли я спустилась вниз, на столі лежав оберіг, схожий на той, що мені дав Кирило. Але самого Якова вже не було.

На обід зайшла Ореста.

— Хоч колись то мені можна напряму зайти, — мовила вона.

— Де Медорада? — втомлено запитала я.

— Лишилась в Сивоярі. Знахарка тамошня їй трави показує.

— Ти вже в неї була?

Ореста кивнула.

— Нічого нового від неї не почути. Єдине що от може показати комбінації впереміш із твоїми, оскільки дає нам доступ до своїх заростей. Вихвалятись їми може, рідких трав там і справді запасено.

Я кивнула.

— Наробіть зіль на рік.

— Звісно, — ображено кинула дівчина, — заради того ж і їздили.

— І за судженим наглядати.

Трохи помовчавши, вона повторила мої слова. Але очі видавали якесь стороннє почуття.

— Оресто, — сказала я, — все йшло гладко?

Вона здивовано підійняла погляд і почала розповідати, що вони робили із сестрою. Але все це я вже чула. Вона хотіла мене заспокоїти та все вилилось у інше русло. Проте передавши привіт пані Мотрі, я дещо вгамувала душу, що розтаскувалась сумнівами.

***

Овечорі суджений явився знов.

— Тебе що, з хати вигнали? — посміхнулась я, підпираючи двері плечем.

— З якої? — відповів усмішкою він, — То й нащо мені до когось йти як є в селі є чарівна дівчина?

— Дідько, тільки не каламбур, — пробурмотіла я й впустила його, слідкуючи за кожним його кроком. Коли він сів за стіл, я вмастилась напроти.

— То що до біса ти робиш? Якщо піде слух?

— То хай іде, — сказав він, оглядаючи стіну позаду мене. Там висіли вишиті картини матері. Білі мазанки, у яких містилось життя наших предків.

— То чого ти приїхав саме до мне?

— Твої відьми тобі не доповіли?

Я нахмурилась. Він продовжив:

— Ми переговорили із ними в Сивоярі. Зустрів їх випадково в домівці нашої знахарки. Сказав про свої наміри.

Я покачала головою. Натомість вийняла з кишені оберіг.

— Нащо ти його залишив?

— Задля довіри, — він пильно поглянув на мене, — вчора ти мала такий вигляд ніби хотіла мене вбити.

— Так воно і було, — хмикнула я.

— Я приїхав сюди по справах, — промовив він.

— І як? — спитала я, догріваючи сніданок.

— За планом.

— То як там Килина? Останнім часом ми не бачились через холоди. Треба буде заглянути.

— Не цього тижня.

— Чому? — насупилась я.

— Завтра приїде повозчик і забере нас. Я днями й ночами вів розмови з батьками, поки вони повністю не прийняли мій намір. Тому потроху спакуй речі.

— Гей! — я швидко підійшла до нього і обурено сіла напроти, свердлячи взором, — Ти не смієш розпоряджатись моїм часом!

— Претензії до твоїх подруг. Вони сказали, що цей час для тебе буде найкращій, бо потім у вас якісь плани. Сподіваюсь, не з вбивства мого брата, він й так од ваших прокльонів без нащадків.

— То він знає... — гордовито усміхнулась я.

— І вже проклинає тебе.

— Знає хто я? — я зацікавлено склонилапсь.

— Від початку знав, — він невдоволено стиснув вилиці, — Тому знайшов твою слабкість.

Я всміхнулась.

— Інтригує.

— Він не дарма із тобою тоді зустрівся, Ярино, — я підняла брову, — Намацував ґрунт і вивчав характер. Знав, що знайдеш, і не ховався. Намагався оцінити тебе. Як ти поставишся до втрати, яка будеш у гóрі...

Я підтиснула губи. Він продовжив.

— До горя ти стримана, але за своїх тримаєшся. Тому він забрав Килину.

Я закрила очі.

— Казала, що він її не вартий, — сказала я одними губами і знов поглянула на Якова.

— І що ж?

— Він припускає, що ти не даш їй підпасти під прокляття.

— Що ти йому відповів?

— Я тільки слухав. Не запевняв і не заперечував. Але я прагнув пояснень.

— Як?

— Що? — не зрозумів він.

— Яким чином ти розпитував? На чому ти наполягав від початку.

— Я нагадав Килині про питання, на яке вона не отримує відповідь. А потім пішов за уточнення після цікавої казки про перевірку маком.