Розділ 6.1. А в середу рано Гриця отруїла.

Час оступу на межі із прірвою нарешті настав. Останній крок. Останній шанс. Проте, вінець скоро буде воскладено на голови нареченим.

На вчорашньому дівич-вечорі ми приготували все, що було необхідно для сватання. Оскільки прийшли ледве не всі дівчата села, їжі було вдосталь.

Ми готували Килину. Я заплітала їй волосся, мати доставала весільну вишиванку. На тій було безліч вишитих Килиною червоних візерунків. Одні обіцяли одвічне кохання. Калина, серця. Проте немало тут було й інших — знаків-оберегів.

Медорада і Ореста теж прийшли, але їх наречена відіслала подалі від дівчат, що прикрашали її хату. До поляни у річки, де буде основна частина святкувань.

— Вони точно дадуть своє благословення? — спитала тихо Килина, коли я вже вплітала у її довгу косу квіток.

Я кивнула, і вона заспокоєно видихнула.

— Вони благословили ваше нещастя, Килино.

Дівчина миттєво відсахнулась.

— Що ти таке кажеш?

— Він вбив відьму-матір, Килино, — промовила я перебираючи інші квітки у себе в руці, — Він душогуб і вбивця.

— Що ти таке мелеш, — вжахнулась вона.

— Це правда, — промовила я, продовжуючи перебирати жоржини, — І я це знаю точно. Ти не знаєш що сталось поміж нами. Я бачила місце злочину Килино. Але не знала тоді, що помре відьма-матір.

Бо помирала я сама. Із середини. І не знала, що настане час нової відьми-матері.

— Маячня, — завертіла головою Килина, — Це ж вони тобі сказали, — похмуро додала вона. Не питаючи.

— Я сама дізналась. Інакше як би я признала одразу б в Кирилі душогуба?

— Господи, — вознесла до нема слова Килина, — нащо ти дав запаморочити їй голову, не звертаючи на мої молитви?

— Я сама дізналась, хто відьма, — процеділа вже я.

— То й хто ж? — різко обернувшись промовила вона, зщурившись, — Давай, кажи! Тобі не завадить це. Вона вже мертва.

— Не кажи в такому тоні, — процеділа знов я.

— Їй богу, Ярино, кажеш так ніби то твоя мати!

— А якщо так? — примружено спитала я.

Килина розсміялась.

— Не дуркуй. Ти не така. Й пані Мирослава теж. Гріх таке на вас обох казати. Як і на Кирила теж.

— Я відьма, — промовила я твердо, Не така як тобі розповідала. Він же душогуб. Я піду за прокляттям як не відмовишся. І Медорада із Орестою теж.

Вона лише фиркнула.

— Що тобі навіяли легко вивітриться як перестанеш маячнею із тими дівками займатись.

Я грала в цю гру не просто так. Давала час тобі зрозуміти хто він, чого прагне. Бо якби я втрутилась раніше, ти б накопала тисячі істин, як тобі здаватиметься, всупереч цьому. А зараз ти можеш поглянути лише на свого чоловіка. Не оцінюй обставини, заглянь в душу.

— Не обговорюється, — промовила вона, відвернувшись і поправляючи пасма.

Я кинула на неї гіркий погляд і пішла геть, залишаючи наречену на роздуми.

Свій відхід я преспокійно пояснила тим, що мені потрібно перевірити становище церкви й майданчику перед нею. Так я і зробила.

Церемонія була назначена на полудень. Всі, хто до цього брав участь в декоруванні певних місць чи допомагали нареченим вже були тут. Тепер нас оточувало багато незнайомих хлопців, що із цікавістю заглядались до наших дівчат. Схоже хотіли послідувати прикладу хлопця.

— Його батько староста села, — почула я. Але не про нареченого. Незнайомець вказував на іншого високого худого хлопця із коричневим пасмом. Той поодиноко стояв і виглядав наречених. Зараз тут не було нікого з них.

Якась дівчина теж мені незнайома хотіла до нього підійти ніби щойно наважившись та я її ніби ненароком штовхнула і розсипалась у вибаченнях. Та не пошкодувала прокльонів разом із подружками, що негайно її оточили та я вже була біля того самого хлопця. Як же я розумію тепер суть того прапрабабусиного прокльону. Дівки понаїжджали тут і вже вважають себе значущими панянками. Я посміхнулась. Треба знати на кого насилати прокльони, а чиїх опасатись. Я знаю всіх знахарок в околиці, а про мене не знають навіть односельчани.

Хлопець стояв один, я протовкнулась і зайняла місце поблизу.

— То ти брат нареченого? — спитала я, теж вдивляючись у поля.

Він ствердно угукнув. Потім повернув голову і придивився.

— Я тебе вже бачив, — протягнув він, вдивляючись, але саме тоді дівчата із вигуками “Ярина там вже йде Килина, давай вперед” мене виштовхнули. Я здивовано огледіла юрбу дівчат, що так однодушно мене повели вперед. І тоді я зрозуміла причину. Килина хоч і посміхалась та виглядала розгубленою. Думала над моїми словами. Вони хотіли, щоб я підбадьорила подругу та побачивши мене, лише відвела погляд до Кирила. За ними шли батьки Килини. Батьки ж нареченого приїхати не змогли на відміну від половини їхнього села. Навіть зараз я відчувала на собі погляд незнайомців. Поряд одразу ж намалювалась Ореста і поправила мою зачіску. Вдвох вони не ризикнули до мене підходити.

— Ти так слідкуєш ніби то я наречена.