Розділ 4. А у понеділок пополоскала.

Бути відьмою — це прокляття чи дар? Найчастіше причина для смерті і перевага для помсти.

Тоді мені не вистачило навичок аби відправити його до Пекла. Тепер… Я поховаю його в його ж грі.

***

У понеділок, як тільки зійшла ранкова зоря, я повернулася додому. Медорада та Ореста повели геть з вечорниці, показуючи своє місце ворожувань. Навіть знаючи, що я здатна робити, мені пам’ятались материні застереження.

“Відьма, знахарка — не важливо, у селі завжди повинна бути одна. Інакше, тут буде забагато уваги”.

Так воно і виявилось. Медорада й Ореста ще змалку гордовито розповідали про чорних котів, що жили в їх хатинці і не минали випадку прилякнути цим недобродіїв. Однак дорослі ніколи не бачили від них ані шкоди, ані добра. У селі залишалась лише одна справжня відьма — моя мати.

Ще змалку вона показувала мені місце, куди приходили селяни, чекаючи поки вітер і морок нашепочуть відьмі їхню справу. Тоді з’являлась вона, застелена пеленою туману, невпинно захищаючу її таємницю. Хоч любові до неї, саме до постаті відьми, не було, та й ненависті теж. Проте навіть зі знятим прокляттям дівчата боялись випробувати долю, хоча із часом думки про нього ніби вивітрились зовсім. Хлопців, що приїжджали на вечорниці перестали остерігатись, а навпаки, радісно і зацікавлено вітали. Мати зробила молодь щасливою.

Знахарствували для дівчат Медорада і Ореста звичайними приворотами, для яких не так вже й уму-розуму треба. Ті були нестійкі і найчастіше розбивали серця прийдешнім дівчатам.

Мене ж мати вчила довгим і надійним методам. Тим що передавались із вуст відьми-матері до відьми-доньки. Мати ж Медоради та Орести померла під час пологів своєї третьої дитини — хлопця. Батько кинув їх на попікання пані Мотрі. Оскільки багато хто знав вечорничну з її малих літ, то дівчатами залякували лише малих дівчисьок. Серйозними ж уже сприймались погрози піти до відьми-матері. Ну так мені розповідали.

Проте я цього не розуміла аж поки не заселилась в Килини після матінкових похорон.

***

Ніхто не пов'язував її смерть із відьминою, проте прокльонів на її натуру повалило. Врожаї не родили, корови не давали молока. Бо сила відьми перейшла іншій. Тій, хто боявся.

Мати хотіла завжди добра для мене й інших. Проте коли пані Мотря з'явилась на нашому порозі, це її застережило.

— Привіт, сестрице-чарівнице, — вечорнична протягнула повний кошик із грибами матері, а мені підмигнула.

Спочатку все йшло гладко, аж поки вона не заговорила за своїх дівчат.

— Вони дуже хочуть навчитися, Мирославо. Твоя доня може їх навчити і тоді вони будуть допомагати як і ти. Чим то погано? Діючою відьмою вони все одно признають твою Ярину, про інше й мови немає.

Мати сказала, що подумає над цим. Проте відповіді їм так і не дала. Її вуста лише мені встигли прошепотіти на прощання "Яро, я згодна з Мотрею. Будь щаслива". Тоді вона передала мені свої відьомські чари аби позбутися передсмертних страждань. Чарівницю, що йде з життя із силою чекає гріх і нечистоти в труні.

Коли вона зробила свій останній подих, моє тіло обволік вітрець. Той, що завжди супроводжував чаклунку-мати. Я почула його лагідний шепіт, проте він був стурбованим. Той посилився і поволік мене геть із хати.

Мати не сказала, хто її вбив. Коли я прийшла, вона вже лежала на підлозі і ледве ворушилась. Мати лише прошепотіла "маки".

І тоді я повернулась до столу. Там стояла ціла тарілка ароматних вареників. Тільки зараз я вловила їх запах. А поряд стояла банка сметани. Під наглядом матері я розкрила і огледіла половину полишеного вареника. Начинкою була смородина та не просто ягідки, а перекручена. Такого ми ніколи не робили. Іще мама не любила сметану і виставила її лише для гостя. Ох, мамо… Якби ж вона окунула вареник, помітила б чорні цяточки. Маку не відчувалось, що робило діло тільки гіршим. Мати ж все зрозуміла лише через свою алергію на насіння тих клятих квітів. Я поклала її на ліжко і дала відвару, проте було вже пізно. Вона встигла лише прошепотіти останні слова.

Ненависть вскипіла в мені, і я миттєво пішла за покликом вітру.

Він вів мене до річки, далекої від нас та тепер мені ненависної. Там сидів хлопець, розкладаючи макові коробці.

Я підійшла ближче. Він мене помітив. Посміхнувся.

— Привіт, — сказав він, — хочеш маку?

— Із радістю, — посміхнулась я і прийняла дарунок. Я висипала його на язик. Він пильно спостерігав за мною і врешті решт задоволено кивнув. Певно це був ще й освячений мак.

— Як тебе звуть? — закидаючи собі до рота насіння спитав він.

— Хай полишиться таємницею, — лукаво відповіла я, — а ти приїжджий? Раніше тебе тут не бачила.

— Так, казали прокляття у вас тут, то раніше й не їхав, батьки залякували. А тепер впевнений, що того немає.

— Чого ж це? — спитала я

— В мене були свої методи запевнитись, — посміхнувся він і протяг руку, — прогуляємось?

— Мене мати чекає, вже година пізня, — посміхнулась я і раптово спіткнулась майже валячись у воду. Він мене підхопив, стискаючи дещо довше аніж потрібно було. — Дякую. Завтра будеш тут?

— Ні, поїду через годину-другу, — сказав він, — але згодом повернусь. Може й переїду сюди.