Розділ 2. Бо на вечорницях дівки-чарівниці!

Коли Килина пішла, мене охопив тянущий відчай. Як я могла дозволити їй так безтурботно закохатись в чужака? І вона, глупенька, нічого не казала. Та вечорниця… у Преображення Господнє, коли все село радісно вітало диво Боже, освячувало у церквах колоси і яблуневі плоди, відовська магія знову з’явилась на порозі. І тоді ж з’явився ворог. Як співали предки, іноді вечорниці то околиці гріхів, особливо відьмовських.

Той день почався з безтурботних блукань. Сонце палило на всю, але ще прохолодний весняний вітерець не давав ніжній шкірі потеплитись.

— Килино, ти не намагаєшся навіть!

Русява дівчина з заплетеною косою обурено кинула мені погрозливий погляд, який міткою стрілою потрапив до мене, проте мій сміх і безтурботність швидко позбавили Килину войовничого настрою і та теж розсміялась в далечі житнього колосся.

Наші вишиванки вже були осипані золотими смужками, покинувшими колоски. Волосся теж. В моїй чорній косі вони виглядали наче розсип золотистих ниток.

Нарешті я добігла до Іви і зірвала її довгу зелену косу, що ознаменувало мою перемогу. Ще здалини я побачила притворну образу на обличчі подруги, проте вона знала, що так буде. Життя навчило мене бігати.

Біля Іви вже розпростиралась ковдра із квітів, і я почала плести свій вінок. Я зупинилася біля куща дикої калини. Назбиравши тоненьких гілочок з червоними ягідками, я сплела основу вінка, в яку вплела польові квіти. Якраз до закінчення роботи до мене нарешті дійшла подруга.

Навіть добравшись до мене, в сміху із уданим обуренням, Килина намагалася збавити моє самолюбство, вимовляючи своїми тонкими губами фрази, що летіли вітром геть від мене. Завжди дівчина намагалася вгамувати мене, осадити в рамки пристойності, навіть у полі, де мене ніхто не чує і не бачить, та я знаю свою натуру. І знала її. Вельможна селянка. Іноді вона здавалася мені надто безтурботною, дар, що давало її походження. Вона намагалась підлаштуватись, навіть перевершити селян. Любила і мухлювати в іграх. Та в мені вона ніколи не бачила супротивницю, що легко взяти. Ми стали противажелями одна до одної: іноді я її намагалась врозумити, іноді вона мене.

Солов'ї щебетали на кожному деревці, що зустрічалось по дорозі. Килина лише більше надихнулася і почала сплітати вінок із усією уважністю, що в неї була. Тепер вона не помічає нікого й нічого, загубившись у власних мріях.

— Ти чого, Килино, — розсміялась я, коли вона нарешті звернула не мене увагу.

— Яро, да послухай же! Солов’ї не щебечуть так кожного дня! Це знак! Знак до кохання!

— Ще й до болю, Килино. Не придавай такого значення всьому, що бачиш.

Я дивилась як вона вплітала у свій вінок маки й житні колоси і у свій і без того вже пишний вінок, не звертаючи уваги на мої слова. Її обличчя все ще було освітлене мріями. То хай насолоджується як може.

Ти світ не вертай,

А хвиль не губи,

Хто знайде свій шлях,

(Той назавжди твій враг).

— Знов ти за свої співалки,— посміхнулась Килина, воскладаючи вінок собі на голову, наче корону.

Цю пісню мені завжди співала мати. Як колискову. І вона стала моїм вічним супроводом у житті.

Останній рядок знала лише я. Цю таємницю я зберігла як частину життя, що було поза освідомленістю моєї подруги. То було відьомське прокляття, що передавали із уст в уста, огорнуте в медову мову. То була суть, за яку боялись Кранополля. Помста моєї давнішньої родички, що прокляла село і не давала забути про це донькам та онучкам, передаючи вантаж свого рішення через мелодію. Мати вже давно зняла чари з односельчан, проте вона не знала, якими будуть наслідки її ворожувань у цьому проклятті. Ніхто й не бачив ніколи лиця відьми, що чаклувала на околиці лісів. Їй завжди нашіптував вітер як комусь була потрібна допомога і вона йшла, очаровуючи селян та їхні землі. Та то було по її молоді. Поки не почались полювання забобонних.

Ми вирушили до Килининої хати. Її батьки були у від'їзді, інакше її не відпустили б на вечорницю, якою вона прагла сповна насолодитись. Молодша хазяйка дому перерила усю кімнату в пошуці стрічок, поки не помітила їх на верхній полиці. Її мати заховала їх туди після останньої вечорниці на яку Килина таємно вибралась.

Ми повплітали яскравих стрічок у вінки і, одягнувши свої кращі вишиванки, вирушили на гуляння.

Ці невеличкі збори мали чудове віяння молодості. Місце та час коли танцювали розгарячені душі села. Тому що кожна неділя — то свято, тоді й вечорниці подобаючі.

Крізь вулички та хатинки ми нарешті дісталися до притулку веселощів. Я провела рукою по своїх масивних червоних коралях, і ми увійшли в хату, переповнену струнами музики, що обвивались навколо вже розпаленої молоді. Хлопці в центрі розпиналися в гопаку, дівчата ж радісно стояли аплодуючи і щось вигукуючи. Ми швидко влилися в натовп і насичувалися ароматними варениками, зварених вечірничною — пані Мотрею, найвеселішою жінкою нашого села. Мабуть, ледве єдина, хто повністю схвалював нашу гулянину саме в цьому вигляді. Авжеж і корисні справи як то вишивання, шиття та й інші майстерні справи ми приходили до неї робити, щоб дорослі занадто не наполягали на неї, та як небо рожевіло всі справи відкладались у далекий кут і починались готування. Дівчата допомагали господині на кухні, хлопці допомагали ж дівчатам.