Вітер. Він розносив думки, полум’я душі, мрії по степу. Над жовтим житом та під синім небом мені виднілось майбутнє. Щастя, якого тут іноді бояться здобути, але в мене воно буде. Я не боюсь повір’їв. І мій наречений теж. Наше село прозвали Краснополем за його гарні краєвиди, але приїжджати сюди ризикувало небагато з тих, хто хотів подивитись на красу. Всі боялись Їх. І прокляття, навислого над селом.
Відьми розселилися повсюди, але віками саме наше село називали їх осередком. В нас завжди були квітучі врожаї, навіть під час страшних спек. Але відьми приносили й смерті. Казали, що колись, одна з краснополих відьом прокляла це село і кожен, хто виїжджає звідси по заміжжю за чужинця приречений на нещастя.
От я й потрапила в таку ситуацію. Натрапила на нареченого з далекого села. Проте ніхто не збирається мене тут залишати через старі повір’я.
Хоча суджений ще й ніким не затверджений. Потрібні благословення. І першим на те я пішла за найближчою до мого серця краснополкою. Ярина клопотала у своїй майстерні. Вона ще змалку працювала зі своєю мамою в нашій старій майстерні, яку мій тато полишив після травм як впав на коні.
От і зараз вона збирала букет зелені, сушеної й свіжої, розкладаючи й записуючи, а щось вона укладала в кошик.
— Яринко, в мене новини, — радісно пролепетала я, привертаючи її увагу. Вона ледве підняла свій погляд і, кивнув, залишила нову нотатку в блокноті.
— Яро, ну відволічись, то важливо.
Вона стояла у своїй довгій сукні-вишиванці зі сплетеною чорною косою. Чорні очі все ще не підіймалися до мене.
— Кажи, — лише пробурмотіла вона, вже щось товчучи у ступці.
— Я виходжу заміж, Яро, — вже без настрою промовила я. Нащо вона зіпсувала цей момент?
Нарешті, повільно утерши руки о рушник, дівчина підняла голову.
— Вітаю, — протягнула вона вдивляючись у моє обличчя. Що вона там шукала? — І хто ж суджений.
— Кирило. Із Сивояру.
— З Сивояру, — піднявши свою густу чорну брів, перепитала вона, — це той, що на вечорниці до тітки Мотрі заглядав?
Я кивнула.
— І як у вас це давно?
Я нервуючи повертіла своє кільце. Яра це відмітила своїм пильним поглядом.
— Майже з рік.
— Тобто з його перших відвідин.
Сковтнувши, я кивнула.
Яра знов повернулась до своїх трав. Схвалення з її вуст я не почула.
— Йди розберись з батьками, Килино. Хай вони дають добро.
— Але ж ти його знаєш, — у відчаї сказала я, — Ти…
— Помиляєшся, подруго. Він для мене чужак. І ти не боїшся відьомського прокляття?
— Яро, ці розказні старі як ніч. Навіть якщо прокляття й існувало, його вже нема.
— Ти не права, — сказала вона мені.
По тілу пробігли мурашки.
— Думаєш Медорада та Ореста підтримують те прокляття?
— Чого ти думаєш, що то вони?
— Бо вони зізнались, Яро. Що ще треба?
— Справді, — видихнула вона. — Але тобі не треба ризикувати. Залишайтесь тут.
Я розсміялась.
— Тут, Яро? Ми поїдемо до міста й там влаштуємось. Чого стирчати тут?
— Дім, родина, прокляття.
— НЕ ВІРЮ, — розсміявшись сказала я, — побачимось на вечері, подружко. О восьмій. Не запізнюйся.