Глава 5

Щоб отримати від життя те, чого хочеш,

необхідно в першу чергу визначити, а чого ти хочеш.

Кіану Рівз

11.02.2024

Ранок неділі почався з моєї загадкової посмішки, а точніше з того, що нам під двері підкинули троянди. Я тільки прокинулася, чому дуже сприяли крики Ліни, а тепер потираючи очі, розглядала розкішний букет у неї в руках. З подивом взяла його, витягаючи невелику записку і читаючи: "Борись". Так, почерк у Льоші докторський, гумор схоже теж. Але посмішка чомусь мимоволі розтяглася до вух і не сходила навіть під час сніданку.

На запитання батьків «від кого букет?» відповіла, що він не підписаний, адже так і є. Правда Ангел чомусь дивно подавилася на цих словах... А не важливо, ранок чудовий.

- Катю, ти обіцяла нам кінотеатр! - помітивши мій гарний настрій почала сестричка.

- І справді, сходіть, розвійтеся… - приєдналася до розмови мама, яка перебувала в незнанні останніх подій.

-  Гаразд, - все одно слово своє треба тримати, та й день начебто погожий. - Уроки?

- Зроблено.

- Посуд?

- Чистий!

- Будьте готові до виходу о п’ятій години, хто не встиг - той сидить удома. - промовила, піддавшись вмовлянням і купуючи квитки на фільм.

- Ура! - верещала Ангел, відправляючи радісні смайли Соні.

Взяти всі квитки поряд не вийшло, надто мало залишилося вільних місць, але я була навіть рада можливості бути трохи окремо. Чим я від них далі - тим спокійніша і добріша.

Весь день пройшов у звичних клопотах, та який там день. Поки я готувала презентації, шукала яскраві картинки та цікаві ігри, години пролетіли наче мить, навіть не помахавши на прощання ручкою. Найприкріше, що саме на картинки я витратила найбільше часу. Ну правда, кілька годин я просто гортала всілякі фото, немов граючи в лотерею, в якій лише одна на мільйон відповідає всім моїм критеріям: яскрава, цікава, без водяних знаків і гарної якості. З останнім пунктом біда, але я і Гугл упоралися.

Потираючи очі, відірвалася від монітора, оглядаючи кімнату. Ангел уже втекла підбирати вбрання для виходу у світ і зараз на її половині був творчий безлад, як це називала вона, або хаос і бардак, як вважала мама.

Моя частина кімнати багатьом видалася б порожньою. Жодних статуеток, іграшок і плакатів з корейцями. Вздовж столу тягнеться рівний ряд фотографій, що переходить на стіну; на підвіконні невелика ваза з сухоцвітами та книги, ось їх було багато. Конспекти, підручники і романи росли на полицях фантастичними вежами, тому що звичайним способом просто не вміщалися, і все це диво обвивала гірлянда, що залишилася з нового року. Дивно, мабуть, але мені подобалося.

Час наближався до чотирьох, а отже, треба було поспішити.

Сильно чепуритися не збиралася, адже мені не тринадцять, та й не на побачення йду. Звичайні сині джинси, светр, який довелося викопати із глибин шафи, після того, як попередній загинув смертю хоробрих у нерівному бою з фарбою. Макіяжем теж не стала морочитися: махнула брови, губи, підкреслила очі, та й годі. На вулиці зима - від першого ж пориву вітру щось більше просто розтечеться на обличчі, як весняні калюжі. Та й загалом не бачила в цьому сенсу.

Двері із золотим номером "17" я відчиняла звично, без стуку. Соня та Ангел мали вже зібратися, так що мені залишалося їх тільки покликати.

- У вас є хвилина, а потім я йду без вас, – прокричала на всю квартиру.

Ось тільки на звук мого голосу з'явилася не сестра з подругою, а Льоша.

-  Привіт, – кивнув він мені.

-  Привіт… – я не знала, що ще сказати.

Подякувати за букет? Але він поводиться так, ніби нічого і не було. Просто почав кудись збиратися… Ось уже пальто. Щось я зовсім нічого не розумію...

-  Ти кудись йдеш?

- Так, з вами у кіно.

– Що?

- Ну, вас же ні на мить не можна залишити, одразу щось трапляється. А так я буду поряд.

- У нас лише три квитки.

– Я знаю, купив собі окремо.

- Логічно... - схоже, варіантів два: або я йому подобаюся, і він хоче поспілкуватися, або він вважає мене повною ідіоткою, яка не може встежити за двома дівчатками-підлітками.

Якоюсь мірою, можливо, це так і було, але все одно подумки дуже хочеться повернутися до першої версії. Тоді б і троянди можна було б пояснити.

Аби було не так помітно, кошуся через дзеркало на хлопця, що вже застібає пальто. "Які все ж таки гарні в нього руки, як у музиканта..." - проскочила швидкоплинна думка, а наступної миті я зустрілася у відображенні з уважним поглядом. Очі відводити не стала, не змогла. Наче весь світ зупинився у перетині наших поглядів… Його блакитні, мої сірі, але в цей момент у коридор вбігають наші веселі сестри в різнокольорових худі, і я відступаю, все ж таки відводячи погляд.

-  Ми йдемо! Ми вже готові! - спішно застібали куртки розхристані, немов горобці, дівчата, яким вічно замало часу для зборів.

Я ж дістала телефон, вдаючи, що перевіряю пошту, а насправді - просто ховаючи очі, намагаючись не помічати хлопця, що періодично поглядає на мене.

На вулиці телефон довелося прибрати: відморозити руки я не хотіла, а лютневий вітер, незважаючи на скору весну, пробирав до кісток. Дівчатка скакали трохи попереду нас, весело щебечучи на якісь виключно «свої» теми, ми ж мовчали. Кілька разів я продумувала в голові фрази, поривалася сказати, але все здавалося недоречним. Добре, що обрали кіно, там хоча б не буде незручного мовчання.

І ось, у залі згасло світло, вдарила по вухах музика з колонок. Місця дівчаток були поряд, моє – трохи позаду, через ряд. І вгадайте, хто розмістився поряд? Та-дам! Так, ви вгадали – Льоша.

А ось те, як він цього добився - окрема історія, адже його власне місце було на іншому кінці ряду... Вісім чоловік! Саме стільком довелося пересісти, щоб «нещасні закохані», тобто ми, могли сидіти разом. І тепер, мені здається, повернувшись додому, ці люди розповідатимуть не про спецефекти та відомих акторів, а про те, як хлопець влаштував справжню театральну виставу, щоб сісти поряд зі своєю дівчиною.