Глава 2

„Переговори без зброї -

що музика без інструментів.

Фрідріх II (король Пруссії)

Двері в сусідню квартиру і справді були не зачинені, і я легко та звично зайшла всередину. Мама Соні - за сумісництвом моя хрещена, а тому нічого дивного в такому візиті я не бачила. Тепер було важливіше встигнути відмити фарбу до того, як вона засохне намертво.

Вставши під гарячі струмені води, зітхнула з полегшенням. Як же добре, ще не треба було б нікуди поспішати, і не стікали б сині краплі по всьому тілу… Ну та що ж. Вимкнула воду, намагаючись оцінити ступінь проблеми. Вигляд дикуватий, але і це не остання з моїх бід, бо саме в цей момент за дверима почувся дивний шурхіт.

Невже дівчата вирішили змінити місце дислокації? Але тоді навіщо колупатися у замку? Адже двері відчинені, Соня сама казала… Тут з-за дверей почувся розгніваний голос, і навряд це дівчата несподівано заговорили басом. Стукнули двері і в коридорі роздалися чиїсь кроки. Грабіжники? А навіщо тоді так шуміти? Хоча, в принципі, робота нервова. Поки всі ці думки крутились у голові, руки теж не лишалися без діла. Швидко обмотала своє смугасте тіло в такий же смугастий рушник, схопила таз, що стоїть тут же, і вискочила з ванної.

- Аніруш, або кричатиму! - і так голосно вигукнула я, завмерши посеред коридору навпроти незнайомого хлопця в толстовці.

Ну, точно бандит! Капюшон до носа натягнув, хто ще так може ходити?

-  Не підходь!

- Та потрібна ти мені... Звідки тільки взялася? - оглянув він мене уважно з голови до ніг і продовжив йти у бік вітальні, як ні в чому не бувало.

А ось ігнорувати мене не треба. І без того день у мене важкий та й рука теж.

- Ну все, я попереджала! - замахнулася тазиком, опускаючи його прямо на маківку цієї... нехорошої людини.

- Істеричка! Що робиш?! - викрикнув він, з подивом відстрибуючи від мене.

Нарешті нормальна реакція, а то ходить тут, як у себе вдома. Правда голова в нього виявилася міцна, а судячи з лункого дзвону, ще й порожня. Ось тільки тазик у цьому нерівному бою постраждав явно більше ніж людина, і тепер я просто не знала, що робити далі…

- Що за тази такі пішли, га?.. - прошепотіла, засмучено опускаючи руки – А на вигляд здавався таким надійним...

  Хлопець разом зі мною перевів погляд на вм'ятини, що залишилися в, мабуть, не надто залізному днищі.

- Чокнута! - знову заговорив мій раптовий гість

- Нормальна. Це не я чужими квартирами шастаю. - з такою ж інтонацією відповіла я.

- Тобто, це твоя квартира?

– Ні... Але мені дозволили! Вона можна сказати моєї матері. - сказала впевнено, намагаючись не думати про те, наскільки дивно я виглядаю зараз… Синя, в одному рушнику, босоніж, та ще й з погнутою залізкою в руках, немов зі щитом.

- Ось і мені дозволили. - тим часом не менш впевнено і з усмішкою промовив хлопець. - Навіть просили та сльозно вмовляли. І уяви собі, теж майже матір.

- Що просила, у душ сходити? - судячи з його пом’ятого вигляду, йому не завадить. І начхати, що саме я приклала до цього свою руку... і тазик.

- Та ні, консервацію з дачі привезти. Я Льоша, син Олега. - простяг він мені руку для потиску, вже ледве стримуючи сміх. Ну так, не він тут синій і майже голий в чужій квартирі знаходиться.

Син вітчима Соні! Її зведений брат. - ситуація прояснювалася і мені ставало все соромніше і соромніше, а до синього домішався червоний колір моїх щік. Цікаво це я тепер фіолетова чи що?

- Інцидент вичерпано?

- Мабуть ... - як же хочеться провалитися крізь підлогу!

- А ти, я так розумію, хресниця Тамари, з якою мене вже кілька місяців намагаються познайомити?

- Катя.

-  Ось і познайомились. Тазик більше псувати не будеш? - покосився він на мою недозброю. Ну, а може, на голі ноги, які я їм прикривала. Чорт, я ж в одному рушнику!

– Цей ні. Я новий куплю. - і єхидно додала. - Справжній, стальний. А то таким навіть не відбитися до пуття - покрутила я в руках м'ятий посуд, але рушник почав сповзати і довелося завершати розважальну програму.

- А забарвлення бойове теж спеціально? Пугалом підробляєш?

- Дурень! - можна було ще багато чого сказати, але тут я згадала про час. - Я ж на пару спізнююся!

Знов замкнулась у ванній, намагаючись якнайшвидше змити з себе синьку. В цілому успішно, але як бути з залишками плям? Я наче шкільний зошит першокласника - суцільні смужки та ляпанці. Знову буду клоуном на парі... І прогуляти не можна.

- Гей, ти там не потонула?

-  Не дочекаєшся! - буркнула, вкотре вдивляючись у своє відображення.

А начхати. Піду так. Зрештою, за останні кілька років, якою вони мене тільки не бачили. Це ще не найгірший варіант, подумаєш фарба... Коли Ліна вирішила стати ветеринаром і притягла додому вуличного кота, а той влаштував у мене на голові дикі танці, я виглядала набагато гірше.

- Мда-а-а. Я тебе нікуди не випущу. - прокоментував мою появу Льоша. - Ти таким виглядом усіх сусідів налякаєш, а батькові тут ще жити. Йому гикаючі стіни не потрібні.

-  Дуже смішно. – я спробувала було прошмигнути до виходу, але була зупинена.

-  Не ображайся. Я там олію рослинну дістав, зараз все поправимо.

-  Ти серйозно? - він хоче мені допомогти?

-  Максимально. І раджу поквапитися.

Хто б міг подумати, що олія така корисна у творчості, а точніше у рятуванні від її наслідків, річ. Декілька ватних дисків - і мій колір обличчя наблизився до нормального. Як там його звати? Льоша? Відтепер він мій герой! Амністія!

-  Дякую! - радісно подивилася на хлопця, що неспішно потягував каву, а слідом на годинник, і настрій знову впав до нуля.

- Що цього разу не так?

- П'ятнадцять хвилин лишилося. За цей час навіть таксі не доїде, а в нас викладач - звір.

-  Гаразд. - він задумливо глянув на мене. - Вважатимемо, у мене сьогодні день добрих справ, а тобі несказанно пощастило. Поїхали.