Розділ 4

Піднімаюсь сходами будівлі. Відчиняю залізні двері й крокую до краю. Розкладаю знаряддя та складаю гвинтівку, прикріпивши глушник. До вечора не так довго. Мені лишається чекати.

Сонце вже сіло за обрій і я видивляюсь Габріеля Готері в прицілі. З’являється він лиш через деякий час. Знову такий же розкішно вдягнений. Темний світшот і прямі брюки.

Оглядаю людей навколо, ніби сам прийшов. Але чи це насправді так? Чекаю кілька хвилин упевнившись, що ситуація спокійна.

Виставляю зброю та дивлюсь у приціл. Габріель навіть не ворушиться.

Без сумнівів натискаю на курок.

За кілька секунд починається метушня. Кілька дівчат закричали. Швидко впаковую зброю в чохол.

Несподівано мене хапають за руку, заводячи її за спину. До мого рота міцно притиснута чиясь долоня. Спиною відчуваю міцну статуру. І здається, що мене вхопив хтось більший в порівняні зі мною. Зі схожою комплектацією я вже знаходилась так близько.

- Вправна мисливиця. Але ж то ціль підставна, - слухаю занадто знайомий голос.

Вільною рукою дістаю з піхв ніж. Хочу встромити йому в ногу, але зброю сильним ударом вибивають з руки. Тепер обидві мої кінцівки міцно тримають.

Ногою б’ю позаду себе. Він відступає, відпускаючи мене. Біжу на нього аби вдарити ногами в живіт за допомогою всієї ваги корпусу, однак опиняюсь кинутою на спину за мить до удару.

Настільки вправний?

- Годі так впиратись. Ти обдумала пропозицію? – запитує він, вправно тікаючи від моїх спроб нашкодити. У легкій чорній футболці Габріеля - чудово видно міцні руки, та м’язи, що напружуються.

- Я ніколи не стану дружиною члена мафії, - намагаюсь вдарити, ще і ще.

- Певно, ти маєш знати що сьогодні о півночі до твого будинку навідається гість в лиці Дона.

- Ти не знаєш де я живу, - суплюсь, прискоривши свої рухи.

- Батько – проповідник в церкві що стоїть на вашій вулиці. Мама – прекрасна домогосподарка. Ти дійсно виключила той варіант, що стеживши за мною, ніхто не зможе стежити за тобою? Ба більше твій батько сам впустив одного з моїх шпигунів у ваш дім. І щоб ти знала твій татко далеко не такий святий.

Я облажалась!

- Я питаю в останнє: чи погоджуєшся ти?

- А ще чого? – вимовляю крізь зуби.

Біжу на нього з ножами. Він занадто вправно увертається. За десяток спроб я нарешті змогла хоча б поранити його, а саме щоку та плече. Він нічого не робить, а лиш стомлює мене.

Ричу він злості. Як же він мене дістав!

Серце шалено колотиться, а на лобі виступив піт, втім я ще швидше почала наступати. Вже хочу зробити удар між ребр, як він мене кількома маневрами знезброює і притягує впритул до своїх грудей, тримаючи мою руку у мене за спиною, а іншу над головою.

Він пильно дивиться мені в очі, не говорячи ні слова.

- Хочеш сказати, що я програла? – Навіть погляд його не прочитати.

- Не сказав би.

Насупивши брови, швидко дихаю. В що він грається? Самовпевнений та хитрий – ось який Габріель.

Від злості, що пробирає увесь мозок, не помічаю як моя витягнута вгору рука - стає вільною.

Він мене відпускає? Та ну…

Не встигаю зібрати себе до купи від збентеження, як мого підборіддя торкаються теплі пальці, піднімаючи моє лице. За секунду наші обличчя знаходяться занадто близько. Так що я можу відчувати та чути його подих. На мить все перестає звучати окрім пронизливого писку у вухах. Як після першого вистрілу чи першого удару по голові.

Він цілує мене. Ніби невагомо, так м’яко торкаючись до моїх вуст.

Лише мить розгублена від його вчинку. Але свідомо ставлю вільну руку між нами та намагаюсь відсунути його. А він притягує мене  все ближче, міцніше притискаючись.

Наші тіла занадто близько як для ворогів. По тілу розпливається тепло і щось в мені змикається. Ніби падаю у яму, здається немає виходу і ножі мені не допоможуть. Здається, що я беззахисна у його руках.

Він повільно відпускає мене та відходить на крок. Як від бомби – чекає поки вибухне.

І я вибухаю. Раптовість пройшла і, не гаячи ні краплини часу, я відвішую Готері голосного ляпаса, не приховуючи злість.

Думаю, я цілком зрозуміло показала яке він нахабне створіння. Та він навіть не кривиться. Вираз обличчя стає загрозливим, а разом з його формами, він здається вбивче небезпечним. Піхви на його грудях та кобура на поясі - придають йому дивної, але притягаючої впевненості.

- Адель Корелі, - каже тихо. - Дай мені відповідь зараз.

Я дивлюсь на нього, а руки починають труситись.

- Твоя смерть і твоєї родини. Або угода зі мною?

Проігнороване мною запитання постає знову. І вибір не найкращий, що б не обрати.

Він дивиться на мене. Чекає.

Моя родина чи моя воля?

Дві найцінніші речі для мене це сім’я та свобода, але стоячи перед таким вибором розумію, що не стану егоїсткою. Я не зможу придати дорогих людей.